Історія релігії в Україні - Колодний А. М. - Трансформації адвептистської організації в роки радянської влади

Біля витоків адвентизму в Україні стояли меноніти, які після запрошення Катериною II на поселення в XVIII ст. розселилися в степовій частині України. Першими людьми, котрі поширювали ідеї адвентизму в Україні, були Л. Конраді і Г. Перк. Перші громади адвентистів виникли в Таврійській губернії в Криму (1886 р.) і в селищі Тараща Київської губернії (1870 р.). Якщо у 1886 р. в Криму було ЗО адвентистів, то в 1890 р. кількість їх подвоїлася.

Спочатку громади підпорядковувалися Середньоєвропейській раді громад, пізніше - Східноєвропейському місіонерському полю. На початку XIX ст. українські громади структурно входили в Середньоєвропейське місіонерське поле і управлялися Південно-російським союзом громад (пізніше - Російська унійна конференція).

У зв'язку з відомими політичними подіями 1905 р. та під натиском народного руху російський цар Микола II видає указ "Про свободу віросповідань". Хоча це вимушений акт і особливої свободи чекати не доводилося, але царський уряд зацікавився церквою АСД. На ім'я імператора керівниками церкви було надіслано листа з викладенням пунктів віровчення, а також з повідомленням про всесвітню діяльність цієї релігійної організації, її ставлення до державної влади. Внаслідок цього невдовзі відбулося офіційне визнання організації АСД, закріплене спеціальним урядовим циркуляром від 6 жовтня 1906 р., розісланим усім губернаторам. До певної міри цей документ став "охоронною грамотою" для майбутньої діяльності церкви АСД.

Маніфест про релігійну свободу відкрив нові можливості для адвентистської церкви. В 1905 р. вийшла постанова про реорганізацію структури адвентистських церковних полів і згладжування розподілу за національними ознаками. Створено Північно-Російську Конференцію і три місіонерські поля: Східно-Російське, Північно-Російське та Середньо-Російське, до складу яких входили і громади АСД України, Естонії, Білорусії й Польщі. З 1907 р. церква АСД в Росії стає самостійним уніоном, а його головою згодом - підданий США І. Т. Бетхер.

1910-й рік відомий початком обмеження релігійної свободи неправославних конфесій. Після II Уніонного з'їзду, що відбувся 3-8 березня, Міністерство внутрішніх справ для нагляду за церквою АСД призначає спеціального чиновника. Жодний з'їзд чи важлива нарада не проходили без його участі.

З першого січня 1914 р. церква АСД в Росії ділиться на два самостійні уніони: Східно-Російський на чолі з Отто Рейнке і Західно-Російський, до складу якого входила й Україна. Другий очолював І. Т. Бетхер. У тому ж 1914 р. почалася Перша світова війна. У зв'язку з тим, що основний склад керівників церкви АСД - особи німецького походження, православне духовенство намагалося використати цей факт, щоб налаштувати уряд і громадськість проти адвентистів, називаючи їх німецькими агентами. Почалися арешти, керівний склад церкви було вислано в Сибір, багато молитовних адвен-тистських будинків закрито.

Трансформації адвептистської організації в роки радянської влади

Після буржуазної революції в лютому 1917 р. і наказу Тимчасового уряду про амністію політичних і релігійних ув'язнених вживаються заходи для відродження зруйнованої церковної організації АСД. На арену дій Всеросійської церкви АСД виходить Г. І. Лебсак, він бере на себе відповідальність за Церкву Західно-Російського уніону, до складу якого входили адвентисти в Україні.

23 січня 1918 р. видано декрет, яким проголошувалася свобода совісті і рівні права перед законом усім релігіям. У 1924 р. в Москві відбувся У ювілейний з'їзд церкви АСД, на якому відзначено 50-річчя адвентизму в Європі і 40-річчя - в Росії. З 85 присутніх делегатів 23 представляли Україну. На цей час до складу церкви АСД в Радянському Союзі входило 11500 осіб, об'єднаних в 430 громад. На з'їзді остаточно затверджено Всесоюзну Раду (ВРАСД) на чолі з Генріхом І. Лебсаком. Постанови V Всесоюзного з'їзду АСД, особливо Декларація про ставлення з'їзду АСД до державної влади СРСР, хоча й не суперечили адвентистському вченню, проте викликали незадоволення багатьох членів церкви АСД, а деякі з них взагалі відійшли від організації АСД, створивши незалежні угрупування. Тоді і було покладено початок так званому реформістському рухові: утворилися адвентисти-реформісти.

Керівництво церкви АСД, поступившися перед натиском влади, що взяла курс на знищення релігії, на VI, і, як виявилося, останньому Всеросійському з'їзді (12-19 травня 1928 р.), ухвалило, на думку нинішніх керівників церкви АСД, "украй невірну постанову", яка стосувалася військової повинності. Саме з цієї причини почалося відокремлення від церкви АСД деяких груп. Наслідки тієї постанови відчуваються ще й сьогодні. Державна влада не дозволяла церкві АСД упродовж багатьох років зробити чітку заяву щодо постанови VI з'їзду. Тільки 18-19 травня 1995 р. постановою Ради Євро-Азіатського дивізіону "гріх було названо своїм ім'ям", церква АСД відверто заявила про помилковість постанови 1928 р.

Останній довоєнний розширений пленум ВРАСД відбувся 26-28 грудня 1931 р. Подальші дії комуністичної влади показують, що цей грудневий пленум дозволили з метою виявлення всіх дійсних керівників церкви АСД. Майже всіх 29 учасників пленуму, в тому числі й уповноважених Центральної ради церкви (так було перейменовано ВРАСД), а також сотні активних служителів і членів громад до 1938 р. поступово арештували, засудили й відправили в далекі табори як небезпечних злочинців. Як саму організацію церкву АСД, так і багато її громад було зруйновано.

З 1944 р. відновилася реєстрація релігійних об'єднань (громад) АСД. Архівні дані засвідчують, що до складу церкви АСД у СРСР на той час входило майже 13300 членів, об'єднаних у 300 громад. Проте період з 1954 по 1981 рік був найскладнішим за всю історію існування церкви АСД на території Радянського Союзу. Так, 12 грудня 1960 р. Всесоюзну Раду АСД ліквідовано, а це означало, що церква АСД як організація більше не існує. Наступного дня, 13 грудня, вилучено всю документацію канцелярії, в тому числі і прибутково-видаткові книги, архів Церкви і бібліотеку. На всі кошти, які зберігалися в Держбанку, наклали арешт. З того часу церква АСД у СРСР стала нелегальною організацією, вимушеною піти в підпілля. Керівництво церкви АСД, як засвідчують сучасні адвентистські авторитети, "втратило пильність перед лукавими підступами диявола". Церква АСД почала ділитися на дрібні організації, котрі протидіяли одна одній.

Хоча не завжди служителі і члени церкви АСД розуміли один одного, та всі вони усвідомлювали необхідність об'єднання. Починаючи з 1975 р., представники церкви АСД з Радянського Союзу регулярно беруть участь у роботі всесвітніх з'їздів цієї організації, а з 1980 р. лідери церкви М. П. Кулаков і М. А. Жука люк стають постійними членами Виконавчого Комітету Генеральної Конференції, провідниками ідей всесвітнього керівництва АСД. У 1985 р. організовано тимчасове керівництво церкви АСД - Координаційна Рада на чолі з М. П. Кулаковим і його помічником М. А. Жука люком. Координаційна міжреспубліканська Рада була визнаним церквою АСД у СРСР керівним органом аж до 1990 р.

Шлях уніонної організації в Україні також був не менш тернистим. Після офіційного об'єднання церкви, що відбулося наприкінці 1976 р., потрібно було ще два роки, щоб загоїлися духовні рани служителів і членів церкви. Цей процес "інтенсивної терапії" очолили лідери трьох основних протидіючих сторін: М. А. Жукалюк, О. Ф. Парасей та В. І. Пролінський. В 1979 р. було організовано 11 обласних і міжобласних союзів-об'єднань на чолі зі старшими проповідниками. Знадобилося дев'ять років незвичайної співпраці людей, які мешкали в різних містах України (Київ-Львів-Вінниця), щоб остаточно згладити недовіри і відновити мир у церкві АСД.

Схожі статті




Історія релігії в Україні - Колодний А. М. - Трансформації адвептистської організації в роки радянської влади

Предыдущая | Следующая