Історія релігії в Україні - Колодний А. М. - Чинники, які сприяли втраті самостійності Київської митрополії

Тактика поступок, догідництва гетьмана, церковних ієрархів, що далеко не завжди диктувалася національно-церковними інтересами, вилилася в листопаді 1685 р. у висвячення Гедеона Четвертинського на митрополита Київського, здійсненого в Москві. Ця подія стала для російської світської влади вагомим аргументом у переговорах з Константинополем і, по суті, зробила українських ієрархів через їхню споглядальну позицію співучасниками протиканонічної акції. Заднім числом, майже через рік після присяги митрополита Гедеона Москві "у всьому згідним бути і купночинну", під тиском військово-політичних факторів і звичних у ті часи подарунків "соболями і жалуванням", в кінці 1686 р. "дозволительними грамотами" патріарха Константинопольського Діонісія та інших східних патріархів формально санкціоновано передачу Київської митрополії під управління московського патріарха.

Для усвідомлення внутрішньоцерковної ситуації і міжцерковних відносин на українських землях на початку XVIII ст. важливим, на нашу думку, було те, що й українські ієрархи, і східні патріархи добре розуміли справжній характер цієї події. Патріарх Єрусалимський Досифей, котрий, врешті-решт, і сам відступив від принципової канонічної позиції, в листі до московських царів Петра й Іоанна у квітні 1686 р. це розуміння справи досить чітко демонстрував. "Чи годиться... Москві просити від матері своєї Східної церкви духовні дарування за гроші?" - запитував патріарх і оцінював московські прагнення чужих церковних територій як "богомерзенну" справу, "справу славолюбства".

Усунення з гетьманства І. Самойловича, який протегував Г. Четвертинському, виявило, що ставлення багатьох авторитетних представників вищого церковного керівництва в Україні до митрополита було далеким від поважного. В березні 1688 р., прагнучи вийти з-під церковного керівництва самоуправного митрополита Гедеона, архієпископ Чернігівський Лазар Баранович звернувся до патріарха Іоакима з проханням взяти його "зі всією паствою" чернігівською під "батьківське своє наймилостивіше крило".

Подібні центробіжні прагнення українських ієрархів цілком відповідали стратегії Москви, оскільки били по автономістських позиціях церкви в Україні, підривали авторитет Київської митрополії.

Поспішив позбутися митрополичої опіки й архімандрит Києво-Печерської лаври Варлаам Ясинський, порушивши клопотання про надання цьому монастирю статусу ставропігії московського патріарха. В липні 1688 р. лавру затверджено патріаршою ставропігією і виведено з підлеглості митрополита Четвертинського, тим більше, що про це особливою грамотою клопотав новий гетьман І. Мазепа. Роком раніше, в 1687 р. під патріаршу ставропігію пішов славнозвісний "козачий" Києво-Межигірський монастир, де в 50-ті роки XVII ст. приймав постриження і проходив чернечий послух майбутній московський патріарх Іоаким. Спробував скористатись ослабленням позицій Г. Четвертинського й вирішити свої далекосяжні проуніатські плани й львівський митрополит Й. Шумлянський (1689).

Прагнучи задовольнити свої тимчасові, удільні, особисті інтереси, дрібні домагання, особливо не турбуючись при цьому про можливі негативні наслідки для церкви в цілому, українські ієрархи в кінці XVII - на початку XVIII ст. фактично сприяли церковно-політичним прагненням Москви ліквідувати українську православну автономію. Як слушно констатував І. Власовський, йшлося про відокремлення від Київської митрополії найдавніших українських єпархій, монастирів, здійсненого з "активною участю самих духовних осіб з українців, для яких збереження цілісності українського церковного організму в складі Київської автономної митрополії було, очевидно, річчю байдужою".

Завдяки саморуйнаційним діям ряду українських ієрархів справа церковного підпорядкування Москві набула невідворотного характеру, ставши для православної церкви України ще однією нерозв'язуваною протягом трьох віків проблемою. Виходом з-під влади Київського митрополита ієрархи, архімандрити підірвали один з найважливіших і найсуттєвіших привілеїв київської кафедри - управління єпископіями, архімандріями, ігуменствами, монастирями та церквами в межах митрополії, право, яке ставило київську кафедру на один рівень з патріаршими, а київських митрополитів - вище за митрополитів московських. Московському патріарху лишилося тільки скористатися такою слушною ситуацією для приниження київської митрополії до рівня звичайної єпархії. З переходом Чернігівської єпархії під управління Московського патріарха в підпорядкуванні Г. Четвертинського на території України не лишилося жодного єпископа. Київський митрополит на той час вже втратив реальну владу і на Правобережжі.

Після 1686 р - й напередодні нового XVIII ст. Київська митрополія складалася з однієї митрополичої єпархії. За даними Є. Болховітинова, на Лівобережжі вона простягалася від Козельська, Ніжина, Батурина і Глухова по всіх малоросійських полках до Запорізької Січі, а на Правобережній Україні - від Могилівської єпархії в Білорусії до кордонів київської та подільської України. Крім того, в підпорядкуванні митрополита Київського були монастирі Білорусії, Литви, Польщі, що залишалися православними і здавна належали київської кафедри. Зазначимо, що і в межах митрополичої єпархії влада митрополита, особливо на Правобережжі, була в ряді випадків номінальною, як, до речі, й титул. Г. Четвертинський у Москві вже не отримав титулу з формулою "всія Русі", а лише - "митрополит Київський, Галицький і Малої Росії".

Схожі статті




Історія релігії в Україні - Колодний А. М. - Чинники, які сприяли втраті самостійності Київської митрополії

Предыдущая | Следующая