Соціологія - Макеєв С. О. - § 6. Розвиток особистості

Соціалізація особистості

Народившись, людина має лише можливість стати особистістю, яка набуває реальності в міру засвоєння дитиною багатства людського досвіду, культури і перетворення з об'єкта турботи дорослих на самостійний суб'єкт діяльності. Людське дитя з'являється на світ найменш пристосованим порівняно з представниками тваринного світу, проте саме ця біологічна незапрограмо-ваність відкриває можливості до засвоєння найширшого спектра культурних та соціальних програм. На думку представника філософської антропології німецького соціолога Арнольда Гелена, "біологічна недостатність" людини означає, що вона "не завершена" і не закріплена у тваринному царстві, а "відкрита" світові та призначена для творчості. Як свідчить історія, "феномен Тар-зана" - чистісінька вигадка, бо діти, які на стадії раннього дитинства були позбавлені людського оточення, так і не змогли надолужити втрачене і набути людських якостей.

Щоб стати людиною, мало однієї біологічної спадковості, потрібна спадковість соціальна. Процес засвоєння людиною певної системи знань, норм і цінностей, притаманних повноправним членам суспільства, звичайно називають соціалізацією. Іншими словами, соціалізація - це перетворення біологічного індивіда на соціальну істоту, входження індивіда в соціум.

У науці склалися різні концепції соціалізації залежно від того, як розуміються особистість та рушійні сили її розвитку. На одному полюсі можна розмістити авторів, які поділяють уявлення про біологічну сутність людини (скажімо, 3. Фрейд та його послідовники), і тоді процес соціалізації постає як придушення природних інстинктів людини, пристосування їх до поширених у суспільстві заборон і табу; на другому - вчених, які вважають особистість пасивним продуктом виховання (як це розуміє біхевіоризм за загальною схемою "стимул - реакція").

Серед українських та російських соціологів і психологів досить поширена концепція соціалізації, що грунтується на принципах історико-культурної концепції Льва Виготського. На відміну від соціогенетичних концепцій, де розвиток дитини розглядався як "зліпок", результат впливу зовнішнього середовища, Л. Виготський підкреслював, що вплив середовища, у свою чергу, переломлюється крізь психологічні якості, які вже виникли. Становлення людини включає два відносно автономні, але нерозривно пов'язані процеси: натуральний (процес фізичного дозрівання індивіда) і соціальний (визрівання індивіда як особистості). Натуральний ряд розвитку описує історію становлення певної системи природно детермінованих якостей, соціальний - етапи залучення індивіда до людської культури, оволодіння суспільно необхідними знаннями, нормами та цінностями і включення його в суспільну діяльність.

Є різні варіанти періодизації етапів соціалізації. Спільна і найбільш загальна періодизація - це поділ життя людини на дотрудове (охоплює період до початку трудової діяльності), трудове (період зрілості людини) та післятрудове, яке збігається, як правило, з пенсійним віком. У цьому разі соціалізація по суті охоплює все життя людини. Інші автори вважають за необхідне обмежити соціалізацію періодом до настання соціальної зрілості (тобто входження особистості в самостійне життя) або, принаймні, назвати цей період первинною соціалізацією.

Взагалі перелік етапів соціалізації залежить від того, як той чи інший автор бачить розвиток особистості на різних стадіях її життя. Цікавою і досить відомою є концепція американського психолога Еріка Еріксона, який поділив увесь життєвий цикл на вісім фаз. Кожна з них має свої специфічні завдання щодо формування певних психологічних утворень, і вони можуть розв'язуватися сприятливим чи, навпаки, несприятливим чином.

Перша фаза - немовля. її головне завдання - сформувати у немовляти несвідоме почуття "базової довіри" до зовнішнього світу. Основним засобом для цього слугують батьківська турбота і любов. Якщо "базова довіра" не виникає, у немовляти з'являється відчуття тривоги, недовіри до світу, у дорослому віці воно може обернутися замкненістю, озлобленістю тощо.

Друга фаза - раннє дитинство. У дитини формується почуття автономії й особистої самоцінності або, навпаки, сорому. Зростання самостійності дитини на цій стадії узасаднює такі майбутні якості особистості, як почуття відповідальності, поважання дисципліни та порядку.

Третя фаза - вік гри (приблизно від 5 до 7 років) - формує почуття ініціативи. Якщо бажання щось зробити самостійно блокується, у дитини виникає почуття провини. У цьому віці вирішальним чинником є групова гра, яка дає дитині можливість приміряти до себе різні ролі. Цей етап відповідальний за утворення почуття справедливості, яку розуміють як відповідність правилу.

Четверта фаза - шкільний вік, коли формуються почуття підприємливості та ефективності, здатність добиватися поставленої мети. Найважливіші цінності тут - підприємливість та ефективність. У негативному варіанті в дитини з'являється відчуття неповноцінності як наслідок недостатньо успішного навчання. Саме в цьому віці закладається ставлення до праці.

П'ята фаза - юність - характеризується виникненням почуття власної неповторності, індивідуальності, в негативному варіанті виникає протилежне - дифузне "я", рольова та особисті сна невизначеність. Типовим для цієї фази є також "програвання ролей", коли молода людина не обирає ролі остаточно, а начебто приміряє їх до себе.

Шоста фаза - молодість - характеризується появою потреби і здатності до інтимної психологічної близькості з іншою людиною, включаючи сексуальну близькість. Незадоволення цих потреб призводить до почуття самотності та ізоляції.

Сьома фаза - дорослість - включає насамперед творчу діяльність та відчуття продуктивності; вони виявляються не лише у праці, а й у турботі про інших, включаючи нащадків, у потребі передати свій досвід. У негативному варіанті з'являється відчуття застою.

Восьма фаза - зрілий вік, або старість, - характеризується почуттям задоволеності, виконаного обов'язку, повноти життя; у негативному варіанті виникають відчай та розчарування.

Особливістю соціологічного вивчення процесів соціалізації є увага до ролі в них соціальних інститутів і організацій суспільства.

Як основні інститути соціалізації, які справляють основний формуючий вплив на становлення особистості у певні життєві періоди, звичайно виокремлюють сім'ю, дошкільні дитячі заклади, школу, навчальний та трудовий колектив. Психологію переважно цікавить, які психологічні якості утворюються під впливом цих інститутів; соціальну психологію - механізм цього впливу, процеси міжособистісної взаємодії; соціологія звичайно досліджує зміст цих інститутів у конкретному суспільстві у певний історичний час і, отже, змістовну навантаженість соціалізуючого впливу цих інститутів. Якщо мати на увазі сім'ю, то соціолога передусім цікавить соціальна побудова сім'ї - нуклеарна вона чи розширена, будується вона на авторитарних чи демократичних засадах тощо.

Останнім часом у суспільствознавстві активно вивчається предметна галузь, яка дає змогу поставити в центр уваги розвиток індивіда у світі, що сам невпинно змінюється. Це проблематика життєвого шляху особистості.

Схожі статті




Соціологія - Макеєв С. О. - § 6. Розвиток особистості

Предыдущая | Следующая