Історія українського літературознавства - Наєнко М. К. - Міфологічна методологія і вияви її в працях про Т. Шевченка

Якщо феміністичні студії протягом 90-х років переважали всі інші підходи до літератури кількісно, то в деяких інших намітилося відчутне якісне зрушення. Найочевидніше це постало на ниві міфологічної та компаративістичної методологій. Маючи за плечима майже двісті літ, вони, проте, тільки нині активізувалися і виявили свою неабияку продуктивність. Об'єктом дослідження стають, як правило, найбільш значущі літературні явища, першість серед яких належить, звичайно, Т. Шевченкові. Окремі праці про нього з ужитим словом "міф" викликали спочатку більше відомих "квасів та сердитостей", ніж схвальних відгуків ("Шевченко як міфотворець" Г. Грабовича, 1991; "Шевченків міф України" О. Забужко, 1997), оскільки для багатьох здавалося, що в такий спосіб Шевченка буде позбавлено "реалістичності", а на її місці приживеться "міф" як синонім "легенди". Так, у своїй монографії про Т. Шевченка, уривки з якої опубліковано в часописі "Українська мова і література" (№ 13, 18, 23, 40 за 2000 рік) Вал. Шевчук пише: "Чи можна назвати Т. Шевченка міфотворцем, як це подають сучасні дослідники Г. Грабович та О. Забужко? На нашу думку, аж ніяк. Міфотворчість зумовлює вигадку, своєрідну модуляцію на догоду певним передзавзяттям. Г. Грабович вважає, що Т. Шевченко придумав український народ, тобто створив про нього міф, і тим одурив свій народ, власне, населення своєї землі. Здається, при цьому міфотворцем треба вважати не Т. Шевченка, а таки Г. Грабовича та його однодумців. Т. Шевченко й справді давав численні візії бачення минулого, сучасного і майбутнього, але минуле він бачив, хоч і в поетичних шатах, однак таким, яким воно й справді було. Так само бачив і сучасність, хоч, може, і жорстоко, а в майбутньому провістив по-пророчому не одну реальність, отже, ніяким вигадником і спотворювачем правди не був; більше того, "правда" - один із незрушних постулатів його світогляду, і він не раз це повторює". Привід для таких міркувань давали й самі автори (Г. Грабович і О. Забужко), не знайшовши переконливого пояснення того, що в їхніх працях ідеться зовсім про інше, що на спадщину Т. Шевченка вони хочуть глянути всього лише з позицій класично міфологічних. Що це дало? Це лише підтвердило, що міф - це справді - ядро, центр поезії, і Шевченко, отже, справжній поет. Психоаналітичні міркування Г. Грабовича про "прихований сенс, і позачасову (міфічну) силу його (Шевченкового) глибинного коду", як і спроби О. Забужко довести, що художній образ України в Шевченка структурно співпадає з "міфом України", залишаються "міркуваннями" і "спробами", які хоч і освіжили наші уявлення про природу Шевченкового генія, але навряд чи перетворили всю правду про нього на істину. Натомість актуальною, як і донині, залишилася проблема, яку Г. Грабович висловив майже "міфічними" словами: "Чим більше назбирується біографічних матеріалів і документів про поета, чим детальніше аналізуються найдрібніші нюанси його творів, тим дальше він від нас відсувається, тим неспівмірнішою здається його роль у порівнянні з оцінками критиків". Це майже "міфічна" думка, бо в новому виданні праці (але вже з первісною назвою, як в англійській версії, 1982: "Поет як міфотворець") автор повторив її без жодної зміни (с. 11), як повторив і думку, що мав на меті запропонувати не цілком нове прочитання Шевченка, а - "як корективу" до існуючого "канону шевченкознавства" (с. 188).

Тим часом рецензенти наголошували, що своїм застосуванням структурної антропології до семантики сим волів поезії Г. Грабович "нищить традиційні підходи до поета" (Ю. Луцький), що "це перелом, який може оживити сучасне шевченкознавство" (Л. Рудницький), що "такого Шевченка наш загал не знає і, напевно, ніколи не захоче знати" (Я. Боберський) та ін. (с. 203-206). Кате гори з м останнього висловлювання стоїть, звичайно, поза наукою і його можна було б і не брати до уваги, але в ньому відображена одна з майже нерозв'язних проблем рецептивної сфери щодо Шевченка: яким його справді треба знати, а яким - ні? В радянські часи, наприклад, вважалося обов'язковим "не знати" релігійного Шевченка. Аби трохи пом'якшити той максималізм, О. Білецький пробував показати, що ця "справа розв'язується не так просто... ставлення Шевченка до релігії не можна вирішити однією фразою, не беручи до уваги протиріч, з якими зустрічаємось, вивчаючи шевченківські тексти". Тим часом у книжці В. Пахаренка "Незбагнений апостол" (1999) натрапляємо на спробу вирішити це непросте питання саме "однією фразою": "Шевченко - письменник релігійний, і хоч як би дослідник ставився до Бога, мусить обов'язково брати цю обставину за вихідну". Прикрість цієї "фрази" тим більше очевидна, що в самому дослідженні автор значно об'єктивніший у трактуванні Шевченкових текстів, ніж того вимагала б названа ним "вихідна обставина" щодо релігійності поета. Тієї об'ємності досягнуто, як здається, значною мірою внаслідок звернення до міфологічної методології, зокрема до аналізу текстів у зв'язках із міфами Нового Завіту та ін.

Схожі статті




Історія українського літературознавства - Наєнко М. К. - Міфологічна методологія і вияви її в працях про Т. Шевченка

Предыдущая | Следующая