Історія українського літературознавства - Наєнко М. К. - Дискурсія українського модернізму в роботах Т. Гундорової і С. Павличко

Такий перелом щодо статусу і природи слова, а саме - його ПроЯвлення (себто проявлення словесної форми й одночасне явлення його смислу) - означало руйнування авторитетного і законного імені, тотожного з місцем Батька у культурі. Мовомислення вбирало в себе екстатично-естетичну ніцшеанську "вищу культуру", як у методології М. Євшана, з'єднувалося з бажанням, як у творчості В. Винниченка, відновлювало гностичну потугу слово - і світотворення, поєднуючись з індивідуалізмом, як у І. Франка, та міфологізмом слова-тіла, як у Лесі Українки. Такі іпостасі модерної дискурсії, яка водночас стає онтологією і риторикою, досліджуються в книзі Т. Гундорової на основі текстів українських творів і української критики. У монографії розроблено також типологію естетико-культурологічних концепцій раннього українського модернізму (спіритуальний та культурний різновиди), а також простежено зміну ідеологій "загальнонародної"- та "вищої" культури.

Новим у дискурсивній теорії було те, що Т. Гундорова запропонувала аналіз внутрішніх типів (підвидів) дискурсивних практик, які, наприклад, формують модерністський дискурс у поезії молодомузівців, і аналіз зрілих дискурсивних практик у творчості В. Винниченка, що розгортається в явище інтертекстуальності, оскільки побудоване на переплетінні різних форм дискурсу. (При цьому аналізуються перспективи дискурсивних перетворень, а не абстрактно-узагальнений модерністський дискурс.)

Звичайно, такі утворення неповні, бо майже кожен з авторів-модерністів пропонує власні різновиди дискурсивних форм. Однак авторка прагнула не побудови системи, а відкриття принципу модерністських формотворень, дискурси, що розгортається в проміжку від прагматики до нового міфологізму.

Аналіз дискурсійних перетворень у ранній період формування модернізму дав змогу авторці відмовитися від надмірної переоцінки так званого "високого" модернізму, який став основою модерністського канону в західному літературознавстві. Відсутнє в неї також прагнення знайти "наймодерніше з модерністського" в українській літературі, швидше - показати перетікання і колекцію різних модерністських практик. Сповідуючи принципи феноменологічної критики, Т. Гундорова свідомо підкреслила у назві книжки, що це має бути постмодерна інтерпретація. В такий спосіб протиставлено метод авторки об'єктивному історизму, оскільки наука, як і всяка інтерпретація, є лише різновидом нарації, створеної в певний час і певною людиною. Такий підхід виявляє закамуфльований у кожному дослідженні суб'єктивізм і вибірковість. Так само було важливим підкреслити, що постмодернізм - це не лише художній процес, але й тип критики, а також присутність нинішньої ситуації кінця віку. Аналізуючи процеси столітнього минулого, авторка шукала відповіді на питання сучасності, І передусім щодо "проклятих" питань модернізації української літератури.

У дослідженні С. Павличко "Дискурс модернізму в українській літературі" (1997, друге видання - 1999) подібні (чи дотичні до них) питання розглянуті у виразніше підкресленому історико-літературному плані. Авторка проаналізувала майже всі етапи становлення та розвитку українського модернізму, який, на її думку, так і не відбувся "в повному обсязі". Вона розглядає тільки вияви його в різний час чи "уламки" в творчості того чи того автора. Висхідним принципом для неї є переконання, що терміном "модернізм" в українській літературній історії позначені явища різних періодів і часто - діаметрально протилежного змісту. Адже модернізм рубежу XIX - XX ст. (неоромантизм) мав інші форми й завдання, ніж модернізм десятих років ("молодомузівці" й "хатяни"); модернізм 20-х (неокласики, подекуди - М. Хвильовий) узагалі був "прихованим", а модернізм сорокових (письменники української еміграції) щодо попередніх модернізмів був настроєним критично в принципі. Модерністи 50-60-х років ("Нью-Йоркська група") оголошували себе відірваними від будь-яких традицій не лише модерністського характеру, а й будь-яких літературних "ізмів". Щоб знайти всьому цьому хоч якийсь "спільний знаменник", С. Павличко змушена була підійти до українського модернізму "не як до набору стильових, формальних або жанрових принципів, а як до певної мистецької філософії, певної моделі літературного розвитку в нашому столітті".

Характерна риса дослідження С. Павличко - широкий європейський контекст, зв'язок його з теоретичними засадами, виробленими у працях З. Фрейда, ф. Ніцше, Т. Адорно, Й. Габермаса, М. Фуко та ін. Але ні європейський модернізм як система художніх явищ, ні теорія європейського модернізму не є моделлю, на яку накладається український модернізм чи оцінюється за нею. Йдеться про широкий інтелектуальний, філософський, естетичний контекст певних явищ, а не про механістичне накладання однієї моделі на іншу.

Естетичний контекст має в роботі неоднозначний вияв. Складається враження, що в уявленні С. Павличко "естетичним модернізмом" слід вважати лише таку творчість, котра протистоїть "народництву" або в якій є щось від фемінізму чи психоаналітики. Причому народництво авторка картає як надзвичайну біду нашої літератури, а в пошуках фемінізму і психоаналітичних своїх розмислах постійно збивається з художніх творів на особу письменника. Відтак - "великий Кобзар" чи "великий Каменяр" іронічно беруться в лапки як головні стовпи "народництва" (33), а якщо "полум'яний народник" С. Єфремов торкається теми сексу, то - "з пафосом ханжі" (81); дуже важливим для розуміння М. Костомарова, на думку С. Павличко, є з'ясування причин його фобій і маніяцтва (264); секретів художності І. Нечуя-Левицького - природи його аналеротизму (210); О. Кобилянської і Лесі Українки - лесбіянства (83 та ін.), М. Хвильового - психопатства (248 та ін.). З характеристикою В. Петрова і В. Підмогильного дослідниця повелася значно обережніше, бо вважала, що це - найбільш європейські модерністи в українській літературі і з ними слід бути обережним, коли йдеться про вживання "неврастенічних" епітетів. Якщо, наприклад, роман В. Петрова "Доктор Серафікус" справляє враження "незавершеного", то можна обійтися щонайбільше цитатою з Віттенштайна ("Про те, про що не можна сказати, треба мовчати", с. 227), а не шукати істинних причин тієї недовершеності. Як бачимо, за всіх добрих прагнень авторки знайти українській літературі належне місце в європейському модернізмі надто велику роль відвела вона суб'єктивному, часом спрощеному елементові в трактуванні цієї проблеми. Завдання ж бо науковця (ще раз нагадуємо) не суб'єктивно гудити чи підносити якесь явище, а всього лиш дати йому безстороннє історичне й теоретичне пояснення. І тоді стане зрозумілим, що, наприклад, те ж народництво, огуджене С. Па в личко на користь "європейському модернізмові", має теж європейське походження (див. статтю М. Яценка "Гердеризм і українська літературно-теоретична думка доби романтизму" в дослідженні "Українська література в системі літератур Європи і Америки", К., 1997), а "космополітизм" модерністських шукань насправді не такий уже й космополітичний. У кожній літературі він мав суто своє, національне, обличчя і через те й цікавий для кожної іншої нації як неповторний феномен. Модерні драми й поезії Лесі Українки, мабуть, тому й приваблювали якогось зарубіжного читача, що вони насамперед національно-українські, а не тому, що створені за античними сюжетами чи тому, що в поетеси були (чи не були) якісь "нестатутні" взаємини з О. Кобилянською. Фантазії і міфи обивателів щодо інтимного життя митців справжню науку про їхню творчість не цікавили ні за їхнього життя, ні після. Нікому, наприклад, і в голову не приходило пов'язувати художню геніальність Рафаеля з обставинами його смерті. Це абсолютно різні виміри екзистенційності.

Схожі статті




Історія українського літературознавства - Наєнко М. К. - Дискурсія українського модернізму в роботах Т. Гундорової і С. Павличко

Предыдущая | Следующая