Історія українського літературознавства - Наєнко М. К. - Підсумки і нові перспективи в галузі літературних методологій

Досвід показує, що літературні завдання можна розглядати і крізь призму суто естетичну, а можливо, й тільки через неї. Але це не означає, що цим буде заперечено всі здобутки представників історичної школи (а серед них і Гердер, і Гегель, і Веселовський). Це буде всього лише інакший підхід, який ще раз підкреслює неоднозначність, неодномірність такого явища, як художня література. Неоднаковими можуть бути й наукові підходи до неї. В 90-х роках XIX ст. О. Веселовський, який половину життя віддав історичній школі, раптом у "Трех главах из исторической поэтики" (1898) починає доводити, що в поезії, в літературі й загалом у мистецтві важливим є не "що", а "як" і що історія літератури має своїм предметом дослідження не цього "що" (думки, змісту), а "як" (форми). Такого ж погляду дотримуватиметься в перше десятиріччя XX ст. і пізніше В. Перетц, а С. Єфремов у цей же час стоятиме на позиції, що для літератури однаково важливе і "що", і "як", ремствуючи (зокрема в статті "В поисках новой красоты"), що молоді письменники в ім'я цього "як" жертвують будь-яким "що". Коли ж доходило до практики, то автор "Історії українського письменства" давав блискучі зразки оперування саме постулатом "як" і досягав безсумнівного літературознавчого ефекту, наприклад, в розділах про М. Коцюбинського, П. Тичину та ін.

Бути непідвладним епосі й новим віянням у мистецькій сфері нікому й ніколи не вдавалося. Особливо натурам обдарованим, творчим, мислячим.

Психологічний напрям в історичній школі

-

-

-

-

-

-

Місце психологічного напряму серед інших методологій

Певна однобічність і заангажованість історичної школи з усіма її напрямами (культурно-історичним, міфологічним, історико-порівняльним та ін.) в останній третині XIX ст. дедалі настійніше стимулювала вчених до пошуків якоїсь новішої альтернативи в аналізі художньої творчості. Помітними "протестантами" тут стали представники психологічного напряму, їхня активізація належить до другої половини XIX ст. Однак перед ними в цьому контексті заслуговують на згадку прихильники біографічного методу, засновник якого - французький критик Ш. Сент-Бев (1804-1869). Цей метод набув певного розголосу ще в 40-х роках XIX ст. У своїх "Літературно-критичних портретах" (1836-1839) Ш. Сент-Бев доводив, що визначальний момент творчості затаєний у біографії і взагалі особистості самого творця. Мовляв, життєвий шлях і особистісна психологія письменника зумовлюють і змістову наповненість, і жанрово-стильові особливості його творчості. Через те біографічний метод є і альфою, і омегою літературознавства.

Для тих учених, які започатковували психологічний напрям, "підказка" ПІ. Сент-Бева була дуже суттєвою, але вони взяли з неї тільки психологію автора. Взяли і тут же відмовилися від неї, доводячи, що авторська психологія обов'язково відбита в його творі і тому достатньо дослідникові мати перед собою лише текст твору, у якому й слід шукати тієї психології. Інакше кажучи, мистецтво трактувалося як сублімація (перехід) авторської психології в художні образи, котрі відтак є моделлю душі, переживань, психології самого творця.

Схожі статті




Історія українського літературознавства - Наєнко М. К. - Підсумки і нові перспективи в галузі літературних методологій

Предыдущая | Следующая