Історія релігії в Україні - Колодний А. М. - Відродження православної автокефалії в Україні

Демократичні перетворення в Україні, що почалися в роки горбачовської перебудови, дали змогу зібрати 20 жовтня 1989 р. в Львові собор священиків УАПЦ та її прихильників - священиків з РПЦ, який проголосив відродження в Україні Української автокефальної православної церкви, оскільки буття її з 1920 р. взагалі не переривалося, позаяк вона існувала деякий час у підпіллі й завжди - в діаспорі. Затвердив проголошення відродження УАПЦ в Україні Всеукраїнський Собор, що відбувся у Києві 5-6 червня 1990 року. Собор ухвалив надзвичайно важливі для життя церкви організаційні рішення. І вельми значимо, що вперше в історії Української держави 5 червня 1990 року обрано Патріарха Київського і всієї України. Ним став 92-літній митрополит Мстислав (Скрипник). Вибудова завершеної ієрархії церковної влади мала стати запорукою самостійності Української православної церкви й рівності її серед інших автокефальних церков світу. Такий перебіг подій, відігравши на перших порах стимулюючу роль щодо автономного виокремлення УПЦ у структурі Московської патріархії, дещо ускладнює її буття нині, тим більше, чим більше православні українці мають своїх церков.

Зумовлені геополітичним становищем та релігійними традиціями геоконфесійні інтереси України полягають у зацікавленнях у сфері конфесійно-церковного устрою як всередині держави, так і у взаєминах з сусідніми державами. Насамперед це стосується відносин з Росією та країнами Європи.

Основи державної політики Росії щодо її православної церкви закладено ще на зорі християнства, яке розвинуло традицію теократичної імператорської влади, що зародилася в надрах Древнього Риму. На початку IV ст. імператор Костянтин зрівняв християнське духовенство з жерцями місцевих культів, звільнивши їх від державних повинностей. Його наступники, підпорядкувавши церковну владу світській, започаткували розтління християнського духовенства - цезаропапізм, тобто творення державної християнської Церкви з провідною роллю імператора. Наступного століття при поставленні кліриків, особливо єпископів, політичний фактор став визначальним. Перевага віддавалася аж ніяк не чернецтву, пройденим уже сходинкам священства чи іншим духовним подвигам. Світська людина, навіть військова, якщо "держава може знайти в ній якості, достойні захоплень, а Церква - достойні любові", могла зайняти єпископську кафедру (Сидоний Апполинарий. Письма // Хрестоматия по истории Древнего мира. - М., 1987.- С.416-417).

Звичайно, церкві було важко втриматися від спокуси скористатися такими вигодами. Відтак у процесі державно-церковного симбіозу не лише держава використовувала церкву. Активним був і зворотний процес. Його суть можна передати словами Константинопольського патріарха Несторія (428- 431), який мовив правителеві Східної Римської імперії Феодосію II так: "Допоможи мені проти єретиків, а я допоможу тобі проти персів" (а вони якраз того часу наступали на східні кордони імперії).

Московська держава вельми послідовно продовжила цю традицію. "Церква перестала бути самостійною соціальною групою, злилася в одне ціле з національною державою, засвоїла собі вповні її політичне й історичне значення. Як би не оцінювали цей факт, сам по собі він не підлягає сумніву для будь-кого скільки-небудь знайомого з російською історією та сучасною дійсністю", - писав у збірнику "Національне питання в Росії" філософ В. Соловйов (Соловьев В. С, Философская публицистика // Соч.: В 2 т. - Т.1. - М., 1989. - С.418). Не сумнівались у цьому й сучасні йому ієрархи. "Пересадивши і виростивши на російській землі ідею візантійського єдиновладдя, - відзначав архієпископ Херсонський і Одеський Никанор, - Церква поклала і св. миропомазання древніх православних грецьких царів на царя Московського й всія Русі" (Беседа преосвящ. Никанора, архиепископа Херсонского и Одесского. Церковь и Государство. Против Графа Л. Толстого. - СПб., 1888. - С.52).

Цей історичний екскурс знадобився не заради підтвердження високими авторитетами відомих істин, а для більш глибокого розуміння сучасних нам подій, які з необхідністю мають свою логічну передісторію.

Будучи не в змозі й надалі тотально контролювати і стримувати процеси творення національних церков, керівництво РПЦ йде на деякі організаційні поступки, але не стільки принципового, скільки косметично-облудливого характеру. Архієрейський собор РПЦ 30-31 січня 1990 р. прийняв "Положення про екзархати", в якому визначив подвійні назви для Українського і Білоруського екзархатів Московського патріархату, відповідно Українська православна та Білоруська православна церкви. Цей тактичний хід нічого не змінював, адже постанови їхніх синодів мали статус лише дорадчих органів, оскільки "остаточне затвердження цих постанов, рівно як і відміна їх або зміна здійснюється Священним Синодом" (Український Православний Вісник. - 1990. - №1. - С. З).

У листопаді 1991 року Помісний собор Української православної церкви звертається до Московського патріархату з проханням надати УПЦ повну автокефалію, однак досі не одержано повної відповіді з боку РПЦ. Натомість на її архієрейському соборі, на порушення наданої УПЦ автономії в управлінні, прийнято рішення для переміщення з посади Предстоятеля Української церкви митрополита Філарета (Денисенка). Незгода його з таким перебігом подій призвела до скликання за вказівкою патріархату в травні 1992 р. без участі митрополита Філарета архієрейського собору в Харкові, на якому Предстоятелем УПЦ обрано митрополита Володимира (Сабодана).

Схожі статті




Історія релігії в Україні - Колодний А. М. - Відродження православної автокефалії в Україні

Предыдущая | Следующая