Історія релігій - Лубський В. І. - Гоніння

Імперський Рим поступово став ставитися до християнства вороже. Насамперед потрібно було з'ясовувати відношення між християнством і державою. Але з'ясування відносин між християнською церквою (точніше - церквами) і державою дещо гальмувалося через ряд обставин. Серед них - багатотечійність нової релігії; наявність організаційних розгалужень, ворогуючих одна з іншою; постійна ідеологічна боротьба всередині релігії - боротьба з єресями. Це часто надавало невизначеності всьому рухові в цілому. І, безумовно, турбував чітко окреслений гуманізм християнства, оскільки новому суспільному ладу, який змінював рабовласницький, гуманізм не був потрібний. Ось тому в II-III ст. у відносинах християнської церкви і Римської держави виник ряд колізій, які в історії християнства дістали назву гоніння на християнство. Питання про гоніння в історії християнства спірне.

У 1891 р. на лекції в актовому залі Київського університету св. Володимира професор Юліан Кулаковський прочитав на користь потерпілих від неврожаю лекцію "Християнська церква і римський закон протягом перших двох століть", у якій розглянув питання про гоніння на християн у перші віки існування нової релігії; Він дійшов висновку, шо жодних гонінь не було. Влада не переслідувала переконання віруючих, оскільки виявляла віротерпимість. Проти лектора виступив один з місцевих київських богословів - М. Г. Ковальницький з рецензією в Журналі "Труды Киевской духовной Академии" (1892), де на 214 сторінках доводив протилежне. Різні думки з приводу гонінь висловлюються і в сучасній літературі.

Християнська література, присвячена цьому періоду, переповнена численними згадками про гоніння на християн збоку імператорської влади. Римська влада взагалі додержувалась такої-сякої віротерпимості, хоча відомий історик християнства А. Дніні називає релігійну терпимість Риму міфом. Але він трохи перебільшує. Завойовані народи та території несли в імперію свою віру, і якщо вона не суперечила культу імператора, то жодних проблем не виникало. Але в християнському русі був вагомий соціальний елемент, адже це був рух рабів, поневолених, які виступили проти зла та насильства, готові до боротьби з ними, і це перетворювало християн на головну політичну силу, небезпечну для імператорської влади. Отже, в останньої були підстави для ворожості супроти християнства, і Рим не втрачав нагоди для переслідування християн.

Гоніння йшли хвиля за хвилею, залежно від політичної ситуації в державі, були одним із заходів, щоб вибратись із систематичних поглиблень кризи імперії.

Перше гоніння відбулося в часи Нерона (54-68), воно обмежилось Римом. Для організацій масових репресій проти християн був використаний привід - пожежа в Римі 64 р. Відповідальність за пожежу було покладено на християн. За наказом Нерона їх розпинали на хрестах, кидали на розтерзання звірам на аренах цирків. На масових гуляннях з них робили палаючі смолоскипи. Потім гоніння Доміціана 81-96 рр. і Трояна 98-117 рр. Саме Доміціан у 95 р. вислав на острів-пустелю Патмос престарілого останнього на той час апостола Івана, де той нібито написав Апокаліпсис. Повернувся він у 98 р. вже за часів імператора Нерви, який припинив гоніння християн. Але його спадкоємець імператор Троян знову їх розпочав.

Вороже ставився до християнства Марк Аврелій (161-180), який висловлював велику схильність до античної, зокрема стоїчної філософії. Відомий у цьому відношенні його указ 176 р. У 202 р. новій хвилі для переслідувань дав поштовх едикт Септимія Севера (193-211). Потім були гоніння за часів правління Максиміна-Фракійця (235-238).

Посилення гонінь відбувається за імператора Деція (249-251). Але вони були короткочасними і негайно припинилися після його смерті, хоч його едикт 250 р. про гоніння одержав статус документа, дійсного на тривалий час. Християн змушували у визначені дні в присутності спеціальної комісії приносити жертви язичеським богам і статуям імператора та одержувати про це спеціальне посвідчення. Зловживань і одержання фіктивних посвідчень було безліч. Дух цього документа відчувався при гоніннях, які були відновлені за Валеріана (253-260) - едикти 257-го і 258 років [5,420] та Авреліана (270-275) - едикт 275 р.

Гоніння проти християн спалахували за імператорів Діоклетіана (284-305) і Галерія (293-311). Укази 303 і 304 років змушували християн приносити жертви язичеським богам. Взагалі гоніння Діоклетіана були дуже жорстокими, вони тривали аж до приходу до влади Костянтина (306-337).

У християнстві, починаючи з III ст., розвивається особливий жанр літератури - агіографічний, тобто житійний, у якому зображуються житія і страждання мучеників. Видаються відповідні збірники "Діянь" ("Актів") і "Страстей" ("Пансіонів").

Отже, майже два з половиною століття йшло жорстоке нищення інакодумців. Рівень жорстокості переслідувань змінювався, іноді наставали часи, легалізації, але загальна тенденція до придушення християнського руху не послаблювалась. Для християн це були часи природного добору: слабкі духом не витримували. Це було моральне та ідейне загартування християнства. І разом з тим ця-боротьба змушувала християнство рухатись уперед в ідейному і віронавчальному напрямах, відбиваючи напади зовнішніх і внутрішніх ворогів.

Схожі статті




Історія релігій - Лубський В. І. - Гоніння

Предыдущая | Следующая