Всесвітня історія - Гончар Б. М. - Версальська система

В історичній науці терміном "Версальська система" прийнято називати міжнародні угоди, ініційовані державами - переможницями у Першій світовій війні. Вони були укладені 28 червня 1919 р. на Паризькій мирній конференції між США, Великою Британією, Францією, Італією, Японією, Бельгією, Болівією,

Бразилією, Кубою, Еквадором, Грецією, Гватемалою, Гаїті, Хіджазом, Гондурасом, Ліберією, Нікарагуа, Панамою, Перу, Польщею, Португалією, Румунією, Королівством сербів, хорватів і словенців, Сіамом, Чехословаччиною та Уругваєм, з одного боку, і Німеччиною - з іншого.

Версальський договір містив 15 розділів (440 статей).

Німеччина зобов'язувалась: 1) дотримуватися встановлених згідно з договором кордонів з Бельгією, Люксембургом, Францією, Швейцарією, Австрією, Чехословаччиною, Польщею та Данією, визнавати незалежність цих країн та майбутні угоди дер-жав-переможниць з Бельгією і Нідерландами; 2) здійснити демілітаризацію Рейнської зони; 3) повернути під французький суверенітет Ельзас і Лотарингію та передати Франції терміном на 15 років право на видобуток вугілля у Саарському басейні; 4) визнати незалежність усіх територій Російської імперії, які входили до її складу до 1 серпня 1914 р., нечинність договорів, укладених з радянською Росією, зокрема Брестського (Берестейського) мирного договору 1918 р.; 5) відмовитися від власних колоній; 6) скоротити армію та флот, ліквідувати Генштаб, загальну військову повинність, зруйнувати укріплення на кордонах; 7) сплатити репарації переможцям; 8) дотримуватися принципу найбільшого сприяння в економічних відносинах із союзними державами, скасувати всі економічні угоди з Росією, Румунією, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією; 9) відкликати свої війська з Прибалтики.

Репарації (від лат.- відновлення) - вид матеріальної відповідальності держави-агресора, що полягає у відшкодуванні цією державою (за мирним договором або іншими міжнародними актами) збитків, завданих державі, яка зазнала нападу.

Версальська система визнавала винними у розв'язанні Першої світової війни виключно Німеччину та її союзників.

Учасники конференції прийняли рішення про судове переслідування Вільгельм а II та осіб, що "вчинили дії, супротивні законам і звичаям війни".

Складовою Версальської системи стало прийняття Статуту Ліги Націй, який відразу підписали 44 держави. Метою нової міжнародної організації згідно зі Статутом був "розвиток співробітництва між народами та гарантування миру і безпеки".

Версальський договір набув чинності у січні 1920 р. після ратифікації його Великою Британією, Францією, Італією, Японією та Німеччиною і "офіційно завершив" Першу світову війну. США відмовились від ратифікації у зв'язку з небажанням визнавати Лігу Націй, Китай, Хіджаз та Еквадор - внаслідок незгоди з деякими статтями.

Вашингтонська конференція 1921-1922 рр.

11 серпня 1921 р. президент США Дж. Гардінг запросив до Вашингтона представників Великої Британії, Франції" Італії, Нідерландів, Бельгії, Португалії, Японії та Китаю для участі у конференції, яка розглянула б питання про роззброєння військово-морських сил, вирішила проблеми Далекого Сходу й Тихоокеанського регіону. Лідери погодилися на проведення такої конференції у столиці США, хоча кожен із них мав свої цілі.

На початку 1920-х років чітко визначились як територіальні, так і військово-політичні суперечності між групами країн. Японія, що не брала участі у Паризькій конференції, прагнула домогтися певних переваг на Далекому Сході та в Тихоокеанському регіоні; США, які відмовилися від участі у роботі в Лізі Націй, мали на меті політично закріпити своє лідерство у світі й ще раз нагадати країнам Антанти про їхні борги (Велика Британія - 4,7 млрд дол., Франція - 3,8 млрд, Італія - 1,9 млрд, Бельгія - близько 0,5 млрд дол. тощо). США також намагалися змусити Велику Британію скоротити свій флот; Велика Британія і США мали претензії до Франції щодо її планів розбудови морського флоту і відмови скоротити свої сухопутні сили; домагалася реваншу за поразку в Парижі й Італія. Росію на конференцію знову не запросили. Натомість до Вашингтона відбула делегація маріонеткової Далекосхідної республіки, яку, щоправда, неофіційно, очолював представник Наркомату закордонних справ РСФРР Язиков. Німеччину також не було запрошено до Вашингтона.

У рамках Вашингтонської конференції (12 листопада 1921 р. - 6 лютого 1922 р.) було підписано три великомасштабні договори і досягнуто кілька двосторонніх угод. Першим був договір чотирьох держав про Тихий океан (13 грудня 1921р.), термін дії якого було визначено на 10 років. Відповідно до його умов втрачав силу англо-японський союз (1902-1921) про поділ сфер впливу в Тихому океані між цими двома країнами. США, Велика Британія, Японія та Франція брали взаємні зобов'язання поважати права сторін стосовно їхніх острівних володінь у зоні Тихого океану і вжити спільні дії у разі виникнення загрози цим володінням з боку третьої держави. Додатковими протоколами до договору подібні гарантії було надано Нідерландам і Португалії щодо їхніх володінь у цьому регіоні.

Договір дев'яти держав (США, Велика Британія, Франція, Японія, Італія, Бельгія, Нідерланди, Португалія та Китай), укладений 6 лютого 1922 р., проголошував принцип поважання суверенітету, територіальної цілісності та адміністративної недоторканності Китаю, надавав рівні можливості країнам-учасницям у торгівлі й участі в промисловому розвитку на всій території Китаю до Франції щодо її планів розбудови морського флоту і відмови скоротити свої сухопутні сили; домагалася реваншу за поразку в Парижі й Італія. Росію на конференцію знову не запросили. Натомість до Вашингтона відбула делегація маріонеткової Далекосхідної республіки, яку, щоправда, неофіційно, очолював представник Наркомату закордонних справ РСФРР Язиков. Німеччину також не було запрошено до Вашингтона.

У рамках Вашингтонської конференції (12 листопада 1921 р. - 6 лютого 1922 р.) було підписано три великомасштабні договори і досягнуто кілька двосторонніх угод. Першим був договір чотирьох держав про Тихий океан (13 грудня 1921 р.), термін дії якого було визначено на 10 років. Відповідно до його умов втрачав силу англо-японський союз (1902-1921) про поділ сфер впливу в Тихому океані між цими двома країнами. США, Велика Британія, Японія та Франція брали взаємні зобов'язання поважати права сторін стосовно їхніх острівних володінь у зоні Тихого океану і вжити спільні дії у разі виникнення загрози цим володінням з боку третьої держави. Додатковими протоколами до договору подібні гарантії було надано Нідерландам і Португалії щодо їхніх володінь у цьому регіоні.

Договір дев'яти держав (США, Велика Британія, Франція, Японія, Італія, Бельгія, Нідерланди, Португалія та Китай), укладений 6 лютого 1922 р., проголошував принцип поважання суверенітету, територіальної цілісності та адміністративної недоторканності Китаю. Щоправда, японська делегація довгий час не погоджувалася на ці умови, наполягаючи на "особливих інтересах" Японії у Китаї і відмовляючись вивести японські війська з провінції Шань-дунь, Південної Маньчжурії та деяких інших китайських територій.

6 лютого 1922 р. було підписано договір п'яти держав (США, Велика Британія, Японія, Франція й Італія) про обмеження морських збройних сил, зокрема про встановлення граничного тоннажу лінійного флоту й кількості лінкорів за такою схемою: 5:5:3: 1,75:1,75. Державам, що підписали договір, заборонялося будувати й купувати кораблі такого типу в інших країнах водотоннажністю понад 35 тис. т і встановлювати на них гармати калібром понад 16 дюймів. У кінцевому підсумку Великій Британії дозволялося мати 20 таких кораблів, США - 18, Японії, Франції й Італії -10 лінкорів. Щодо кораблів іншого класу (крейсерів, міноносців, фрегатів тощо) договір не визначав жодних обмежень, але їхня кількість мала відповідати потребам охорони лінкорів.

Цей договір скасовував принцип розбудови британського флоту (2 : 1), тобто право Великої Британії мати флот, що кількісно та якісно дорівнював флотам двох держав разом узятих. Отже, з гегемонією Великої Британії на океанах було покінчено назавжди.

Отже, Вашингтонська конференція закріпила панівну роль у світі США і мала надати світові, як і її попередниця - Паризька конференція, додаткові гарантії відвернення нового глобального конфлікту. На думку авторів Версальсько-Вашингтонської системи договорів, що утворилася у підсумку цих двох конференцій, вона мала стати ефективним інструментом у боротьбі за мир і процвітання народів. Але так не трапилося.

Схожі статті




Всесвітня історія - Гончар Б. М. - Версальська система

Предыдущая | Следующая