Вікова психологія - Савчин М. В. - Особливості взаємодії зі старими людьми

Смерть є незворотним припиненням усіх функцій організму, закінченням розвитку людини. У минулі часи люди більше знали про практичну сторону смерті, оскільки за тим, хто вмирав, здебільшого доглядали вдома рідні. Значна увага приділялася підготовленню тіла до поховання, обрядам, які йому передують. Сучасна цивілізація віддаляє живих від природного процесу вмирання та смерті.

Сприйняття кожною людиною наближення смерті є індивідуальним. З огляду на це психологи стверджують, що пристосування людей до смерті долає такі стадії:

1) заперечення. Людина відмовляється визнати можливість своєї смерті, шукає обнадійливих думок і діагнозів;

2) гнів. Усвідомлення неминучості смерті і пов'язане з цим руйнування планів викликають у людини стан фрустрації - переживання невдачі. Унаслідок цього її охоплюють образа, гнів, заздрість до інших;

3) торги. Сподіваючись продовжити своє життя, людина дає різні обіцянки (кинути вживати алкоголь чи палити, поглибити свою віру в Бога тощо);

4) депресія. Свідченням ЇЇ є втрата інтересу до життя, відчай, безнадія. Неминучість смерті, розлуки з рідними і близькими викликають у людини переживання горя;

5) прийняття. Людина вирішує змиритися зі своєю долею та неминучістю смерті, в її душі встановлюється мир, і вона спокійно доживає останні дні.

У розвинутих країнах поширеним є заперечення смерті як умираючими, так і їхніми близькими. Заперечення - це своєрідний механізм подолання стресу і психологічного захисту, застосування якого може заважати активно боротися з життєвими труднощами. Цілком природно, що люди бояться смерті. Однак тих, хто дожив до старості, лякає не смерть сама по собі, а перспектива тривалого, болісного, нестерпного, тяжкого вмирання.

Усвідомлення наближення смерті спонукає літню людину реконструювати в пам'яті минуле, знову подум-ки пережити радісні хвилини та втрати. Огляд власного минулого наприкінці життя допомагає вирішити внутрішні конфлікти, переосмислити власне життя, оцінити свої можливості, зрозуміти себе, з'ясувати справжні цінності та значущі здобутки життя.

Останнім часом набули актуальності етичні проблеми вмирання і смерті. Серйозну полеміку викликає питання про право людини на смерть, на Автоевтаназію - вкорочення собі віку у зв'язку з нестерпними муками від хвороб чи евтаназію - дії лікаря щодо припинення життя безнадійно хворих людей. Ця проблема не знаходить однозначного медичного, морально-духовного та правового вирішення в суспільстві. Традиційна медицина старається підтримати життя смертельно хворих за допомогою спеціальної апаратури, ігноруючи при цьому потреби людини в автономії і спілкуванні, виявленні почуттів і звичному оточенні, збереженні контролю за власним життям і поінформованості щодо стану власного здоров'я.

Створення оптимальних умов для вмираючої людини передбачає надання їй психологічної та соціальної допомоги. Побутує думка, що кожна людина має право померти без штучного продовження свого життя.

Ідея хоспісу (установи, що надає комплексну допомогу смертельно хворим людям та їх родинам) передбачає ставлення до смерті як до нормальної і природньої стадії життя, наближення якої необхідно сприймати з гідністю. Смерть так само природна, як і народження.

Перший хоспіс організували в Англії 1967 року. Метою його створення було допомогти смертельно хворим паці* єнтам прожити останні дні незалежно, безболісно подолати усі страждання (фізичні, моральні, соціальні і духовні). Працівники хоспісу підтримують рідних вмираючого пацієнта, їхні стосунки з ним. Конкретна допомога включає регулярні огляди лікаря, різні види терапії, послуги медсестри, психологічні, юридичні і фінансові консультації, послуги духовної особи, прибирання в помешканні, харчування тощо. Усе це полегшує останні дні людини, допомагає їй гідно зустріти смерть.

Смерть є не просто закінченням життя. Вона тісно пов'язана з народженням і життєвим циклом. Наприклад, для китайської культури притаманна традиція, згідно з якою у разі смерті дідуся та бабусі онуки відповідного віку створюють сім'ю та народжують дітей. Існує також традиція називати дітей іменами близьких людей, які пішли із життя. Нове народження означає оновлення та зв'язок між поколіннями. А народження і смерть утворюють нескінченний ланцюг життя сім'ї, роду, нації, людства.

Особливості взаємодії зі старими людьми

За світосприйняттям, життєвою активністю, оцінкою життєвих реалій інших людей, самооцінкою особистість у старості може виявляти ознаки, які даватимуть підстави зарахувати її до одного з таких типів:

1) вічно молоді старі люди. Характеризуються незгасаючим інтересом до життя, відсутністю егоїзму, умінням нести світло в душі, дарувати радість іншим. У спілкуванні з ними необхідно намагатися бути гідним їх, постійно вчитися в них вищої мудрості, духовності;

2) нестерпні, важкі старі люди. У їх поведінці переважають нетерпимість, злоба, почуття помсти. У взаємодії з ними краще не резонувати, не втягуватися в конфлікти, з'ясування стосунків, виправдовування, а навчитися вибудовувати захист проти їх дріб'язковості, істеричної соціальної активності;

3) звичайні старі люди. Вони сприймають свій вік як даність, по-різному переживаючи неміч, хвороби, намагаючись не створювати проблем іншим. Співучасть, доброзичливе спілкування з ними додає їм оптимізму.

У взаємодії зі старими людьми психологи рекомендують:

- долати роздратування через сповільнений темп їхнього життя, "старомодні" звички, мислення, світоглядні розбіжності;

- не "боротися" з ними, а пробачати, забувати їхні претензії, не намагатися переконувати, а зосередитися на виконанні обов'язку перед ними, догляду за ними;

- постійно виражати любов (дотики, поцілунки, теплі слова, подарунки);

- виявляти повагу, шанобливе ставлення (бути ввічливим, не допускати зневажливих висловлювань, запитувати їхню думку і просити порад, не перетворювати це на гру чи формальність, а враховувати сферу найбільшої їхньої компетентності);

- турбуватися про організацію їхнього життя, встановлення раціонального і зручного розпорядку дня. Підтримувати їх ініціативу, активність, заохочувати до самообслуговування;

- створювати доброзичливу атмосферу і дотримуватися оптимістичного стилю спілкування в родині; ділитися радісними звістками, уникати зайвої драматизації подій у проблемних ситуаціях. Неприйнятний прихований мотив - "Скільки йому (їй) залишилося, що їй (йому) треба?";

- бути уважним, що запобігає виникненню почуття підозри, виключеності із сімейного життя; розмовляти з ними ("маленькі новини" створюють у старих відчуття активного життя), вислуховувати їх;

- проявляти спокій і терпіння, прийняти людину в її новій якості: з одними "розпорядженнями" активно погоджуватися, дякувати за розумну пораду, від деяких проблем відвернути увагу, а решту розв'язати без коментарів, обговорень чи виправдань; не брати на себе відповідальність за їхнє життя, але завжди бути поруч, щоб допомогти і підстрахувати;

- дбати, щоб у житті літньої людини були захоплення, здорові розваги, улюблена справа, нові враження. Активне заняття інтелектуальною працею спричиняє ясність розуму, пригальмовує процеси старіння;

- не потурати в некрасивих вчинках, негарних почуттях, примхливості, істеричності. Однак неприпустимі і покарання людей похилого віку. Регулярна похвала доречна і корисна;

- допомагати у вирішенні світоглядних питань, знаходженні душевного спокою, прийнятті неминучості смерті, складанні заповіту для молодих, відвідуванні церкви, читанні філософської літератури тощо.

Діючи з позиції любові і вдячності, діти не повинні віддавати батьків похилого віку на опіку іншим людям чи у спеціальні установи. Піклування про літніх людей зміцнює моральне і духовне здоров'я дітей та суспільства.

Схожі статті




Вікова психологія - Савчин М. В. - Особливості взаємодії зі старими людьми

Предыдущая | Следующая