Українське цивільне право - Ромовська З. В. - Історія питання

Траплялося, що через неприятельські стосунки співвласник - продавець вживав заходів щодо того, аби його частка не потрапила до рук другого співвласника, оголошуючи, зокрема, надто високу ціну. У цій ситуації другий співвласник, не погоджуючись з нею, мусив відступити, адже він не міг вимагати укладення з ним договору за нижчою ціною. Проте, якщо після продажу майна сторонній особі виявиться, що фактична ціна була набагато нижчою, співвласник має право на захист - вимагати переведення на нього прав покупця (ст. 235 ЦК).

Відповідно до іншої "схеми", співвласник та стороння особа укладають формально договір дарування, але з передачею грошей. Це засвідчує факт укладення удаваного договору.

Але як це довести? Доказами у справі могла б бути відсутність між сторонами родинних стосунків (адже чужим людям ні дорогих машин, ні частини будинку, зазвичай, не дарують), відкриття колишнім співвласником банківського рахунка на значну суму після укладення договору, подальша поведінка сторін тощо.

Той, хто вимагає переведення на нього прав покупця, повинен для підтвердження серйозності своїх намірів внести відповідну грошову суму на депозитний рахунок суду.

Спільна сумісна власність

Цей вид спільної власності С. Дністрянський називав "власністю в цілості" і водночас правовою фікцією, оскільки співвласники вважалися однією особою109. Як було записано у параграфі 361 Книги цивільних законів Австрії, поки всі учасники діють у злагоді, вони представляють лише одну особу і мають право орудувати спільною річчю на свою користь.

Особливість спільної сумісної власності полягає у тому, що співвласники не мають чітко визначеної частки^ але кожен з них, звичайно, усвідомлює, що у разі поділу він одержить свою частку і, можливо, вірить або навіть переконаний у тому, що вона не буде меншою, ніж частки інших співвласників. Іншими словами, спільна сумісна власність - це власність усіх співвласників на все те, що їм належить.

Історія питання

Суб'єктами права спільної сумісної власності, за Цивільним кодексом УРСР, вважався колгоспний двір, а за Кодексом про шлюб та сім'ю 1969 р. - подружжя.

Термін "колгоспний двір"т вперше з'явився у радянському законодавстві у Примірному статуті сільськогосподарської артілі 1935 р. Колгоспним двором вважалося сімейно-трудове об'єднання осіб, які спільно проживали і вели спільне господарство. Неодмінною умовою його існування було членство в колгоспі хоча б одного члена сім'ї, навіть пенсіонера.

Статус колгоспного двору був певною мірою вигідним, оскільки сім'я мала право на одержання у користування 0,60 га земельної ділянки. Проте мало хто достеменно знав особливості регулювання відносин власності у разі ускладнення стосунків між його членами.

Колгоспному двору, згідно зі статтею 120 ЦК 1963 р., дозволялося мати у власності "підсобне господарство" на присадибній земельній ділянці, наданій йому в користування, будинок, продуктивну худобу, птицю та дрібний сільськогосподарський реманент, відповідно до статуту колгоспу. Крім цього, власністю колгоспного двору ставали трудові доходи членів колгоспного двору від участі у громадському господарстві колгоспу, передані ними у власність двору, а також інше майно, передане ними у спільну власність двору. До спільної власності належали також предмети домашнього вжитку і особистого користування, придбані за спільні кошти.

Насамперед, зверну увагу на те, що термін "підсобне господарство" трактувався як комплекс господарських будівель. А також на те, що навіть одяг, придбаний за спільні кошти, вважався спільною власністю, отже, конкретній особі передавався він лише в користування або був одночасно предметом користування кількох осіб.

Майно, не передане у власність двору, було власністю конкретного його члена, спільною власністю кількох членів (наприклад, куплений братами за спільні кошти мотоцикл) або спільною власністю подружжя. Отже, образно кажучи, "під селянською стріхою" могло бути майно з різним правовим режимом, як, до речі, і в міській квартирі.

Житловий будинок, господарські споруди, худоба могли бути лише спільною власністю колгоспного двору, тобто, його виключною власністю.

Частка члена колгоспного двору у майні двору визначалася у трьох випадках: при виході з нього (без утворення нового двору), при поділі двору та при зверненні стягнення за особистим зобов'язанням члена двору.

За статтею 123 ЦК 1963 р., частки кожного з членів двору, незалежно від віку та працездатності, вважалися рівними. І лише частка працездатного члена сім'ї могла бути зменшена або у її виділенні могло бути відмовлено у зв'язку з нетривалим перебуванням у складі двору або незначною участю своєю працею чи коштами в господарстві двору.

Л. Т. у зв'язку зі шлюбом з Р. О. стала членом колгоспного двору, головою якого був його батько. Членом сім "і була ще мати Р. О. Спільною власністю двору був будинок, господарські приміщення, споруджені батьками Р. О. У спільну власність двору Л. Т. передала корову. Л. Т. народила двох дітей, але невдовзі шлюб було розірвано.

За позовом Л. Т. за дітьми було визнано по 1/6 майна двору, частка Л. Т. була зменшена. Отже, онуки одержали у власність третину житлового будинку та іншого майна, у набутті якого не лише вони самі, а й їхні батьки не брали участі.

Колгоспний двір міг бути поділений лише за рішенням сільської ради та у разі наділення колгоспом окремою земельною ділянкою тих, хто бажає відокремитися.

За імперативною нормою статті 126 ЦК УРСР, працездатний член колгоспного двору втрачав право на частку у майні двору, якщо він не менше трьох років поспіль не брав своєю працею та коштами участі у веденні спільного господарства двору. Тобто, йшлося фактично про "погашувальну давність". Щоправда, це правило не стосувалося тих випадків, коли неучасть у веденні спільного господарства була спричинена призовом на строкову військову службу, навчанням або хворобою.

Перелік законодавчих несподіванок завершувався у статті 563 ЦК: "У разі смерті члена колгоспного двору спадкоємство в майні двору не відкривається"; воно відкривалося лише тоді, коли помирав останній член двору. Проте спадкування особистого майна кожного члена двору здійснювалося у загальному порядку.

К. А. виписалася з погосподарської книги у сільській раді, переставши вважатися членом колгоспного двору й оселилася у міській квартирі дочки для догляду за її дитиною. Чоловік В. А. залишився жити в селі, у спорудженому ними будинку. Через якийсь час В. А. прописав як члена двору Л. Д., з якою почав жити у фактичних шлюбних відносинах. У зв'язку з раптовою смертю В. А. його дружина К. А. звернулася до нотаріуса, не маючи сумнівів у тому, що є спадкоємцем першої черги. Але мусила зазнати розчарування: її чоловік не був останнім членом колгоспного двору, а тому спадщина не вважалася відкритою. За таких обставин Л. Д. стала головою двору, а тому долю його майна вона мала право визначати на свій розсуд. Оскільки К. А. уже не була членом двору, то не могла претендувати на виділення їй як колишньому членові двору ні частини будинку, ні іншого майна, яке могло бути власністю лише колгоспного двору.

Вищі судові інстанції УРСР неодноразово звертали увагу судів на цей особливий правовий режим майна колгоспного двору. Але ті норми, які мали якийсь сенс у 30-ті роки, з часом втратили щонайменшу підставу. Життя вимагало змін. І вони настали.

Одна із істотних новел Закону України "Про власність" містилася у статті 17, в якій було зазначено, що спільною сумісною власністю є майно, придбане в результаті спільної праці членів сім'ї, якщо інше не передбачено письмовою угодою між ними.

У цьому Законі не тільки не було згадки про колгоспний двір, а й, що головне, особа не могла уже стати співвласником на тій лише підставі, що є членом сім'ї. Одночасно були встановлені єдині правила щодо виникнення права на спадкування. Це означало, що смерть кожної людини є підставою для відкриття спадщини, незалежно від жодних обставин.

Законом України "Про власність" була ліквідована різниця правового режиму майна у "колгоспному дворі" та в "робітничому дворі", встановлено єдиний правовий режим майна, незалежно від місця проживання чи місця праці особи.

З огляду на те, що цей Закон набув чинності 15 квітня 1991 р., його дія не поширилася на майно, яке було придбане раніше. Це означає, що на таке майно і далі поширюється правовий режим майна колгоспного двору - спільна сумісна власність усіх його членів. Ця обставина і сьогодні має братися до уваги при відчуженні цього майна, а також при його спадкуванні.

Проте норма пункту 1 статті 17 Закону України "Про власність" стосувалася не лише майна колишнього колгоспного двору. Під новий правовий режим "підпало" і майно, набуте чоловіком та жінкою, які спільно проживали, але без зареєстрованого шлюбу. Щоправда, цього не побачили ті, хто вперто заперечував факт створення сім'ї такими особами.

Відповідно до статті 6 Закону України "Про особисте селянське господарство" 2003 р., майно, яке використовується для ведення особистого селянського господарства, може бути власністю однієї особи, спільною частковою або спільної сумісною власністю його членів112. За частиною 2 статті 8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду", члени сім'ї, які взяли участь у приватизації, мають право зазначити у письмовій угоді, що приватизована квартира належатиме їм на праві спільної сумісної власності.

Отже, на момент прийняття Цивільного кодексу України право спільної сумісної власності могло належати: подружжю, членам сім'ї, членам селянського господарства.

Схожі статті




Українське цивільне право - Ромовська З. В. - Історія питання

Предыдущая | Следующая