Соціологія - Танчин I.3. - Теорія узалежнення

У 70-х рр. XX ст., після майже двадцятирічного панування теорії конвергенції, домінуючою стала теорія узалежнення. ЇЇ засновником вважають Андре Франка. Він відкидав колишні уявлення про те, що напівфеодальні, відсталі суспільства країн Третього світу під впливом капіталізму поступово піднімаються до рівня розвинутих країн. Навпаки, капіталістичний світовий, ринок уже декілька століть як перетворив їх у частину світового капіталістичного господарства, свідомо обумовивши різницю у динаміці розвитку різних регіонів, що призводить до занепаду країн, що розвиваються. Розвинуті країни робили і роблять усе, щоб не допустити до модернізації країн Третього світу, потрактовуючи їх лише як сировинні придатки і вигідні ринки збуту. Країни Третього світу потрапляють у все більшу залежність: вони вже зайняли відведене їм місце у світовому розподілі праці, коштів на проведення структурних змін у них немає, а розвинуті країни не зацікавлені допомагати, щоб не примножувати кількість власних конкурентів. Варто зазначити, що ця теорія була особливо популярною серед учених-представників країн соціалістичного табору.

Теорія глобального суспільства.

Розширюючи перспективу, окреслену прихильниками теорії узалежнення, Іммануїл Валлерштайн доводить, що в 1750-1950 рр. відбувався процес становлення світової капіталістичної системи і поляризації світу. Ядро глобального співтовариства, яке склалося із країн-лідерів, використало вигоди свого становища і почало закріплювати за певними країнами місця у світовому розподілі праці. Використовуючи, таким чином, сировинні джерела і дешеву робочу силу менш розвинутих країн, країни-лідери швидко збагачувались, заганяючи країни Третього світу у все більшу економічну, політичну і соціокультурну залежність.

До середини XX ст. розвинуті суспільства стабілізувалися, оскільки увесь "периферійний" світ виявився поділеним, втягнутим в світову систему виробництва й економічно прив'язаним до певних центрів. Хоча екстенсивний шлях розвитку світової системи завершився, але принцип залишився: сьогодні відбувається обмін знань на ресурси, інформації на енергію. Країни-лідери, використовуючи свою інтелектуальну та економічну перевагу, продають технології і вивозять капітал, а країни периферії продають сировину та людські ресурси.

Змінити цю систему для окремих країн є практично неможливо, вважає Валлерштайн, - національний розвиток можливий не для всіх і тільки одних, але за рахунок інших.

Таким чином, найпопулярніші теорії модернізації вважають світовий капіталізм, і/або міжнародний ринок, і/або транснаціональні компанії як єдині значимі історичні фактори. А країни "периферії" розглядаються просто як маріонетки розвинутих країн. Ця точка зору в останні десятиліття почала піддаватися критиці з боку багатьох теоретиків модернізації, таких, наприклад, як: Фред Рігге, Габріель Алмоид, Сідней Верба. Вони схильні визнавати відносну незалежність економічного розвитку від жорстко визначених форм ідеології і політичної організації західного типу. Він (економічний розвиток) є можливим в умовах різних національних традицій, які не потрібно руйнувати, щоб догодити західним взірцям, оскільки національні традиції допомагають зняти загрозу соціальної дезорганізації і забезпечують мирний шлях модернізаційних перетворень (як це відбувається у Сінгапурі, Тайвані, Малайзії, Таїланді та інших країнах).

Сьогодні переважає думка, що не існує магістральних шляхів розвитку. Висловлюючись метафорично, можна їхати у будь-якому напрямку, головне зберегти свій транспортний засіб. Скажімо, Саудівська Аравія дуже далека від ліберальної демократії і свободи слова, але цілком імовірно, що саме такий тип суспільства, який є в цій країні, оберігає її від тоталітарної диктатури, дестабілізації і хаосу громадянської війни - явищ, які є досить поширеними в інших країнах цього регіону.

Схожі статті




Соціологія - Танчин I.3. - Теорія узалежнення

Предыдущая | Следующая