Соціологія - Макеєв С. О. - Причини нерівності

Про одну з таких причин - владу - щойно йшлося. Влада, повторимо, належить до речей, які неможливо розподілити порівну. Необхідність спеціалізації меншості на виконанні владних функцій природно призводить до нерівності. У деяких типах суспільств місце в ієрархії влади визначає і позицію у споживанні благ та послуг, і позицію в ієрархії престижу. До них належать насамперед тоталітарні суспільства, а також ті, в яких держава посідає центральне місце в регулюванні соціально-економічних процесів. Проте і в демократичних суспільствах влада не залишає поза увагою економічну активність, більшою або меншою мірою втручається у господарську діяльність, підтверджуючи і зміцнюючи свою легітимність впливом на розподіл доходів між різними верствами населення. Саме тому багато хто із соціологів вважає владу чинником, що визначає основні ознаки соціальної стратифікації, окреслює межі класів і груп, розташовує їх вище чи нижче один відносно одного.

Друга причина, згадувана в історії людства, мабуть, найчастіше, - це майнова нерівність (нерівність власності). Розгалужена мережа залежності відтворюється саме тому, що одні володіють багато чим, а інші - нічим. Звідси випливає висновок: щоб зробити людей рівними, слід зрівняти їх у володінні майном і власністю. Цей висновок був забобоном вже за часів Арістотеля, до того ж вельми шкідливим, оскільки живив ілюзії та марні сподівання на легке розв'язання дуже складних проблем. Що справді слід було б зрівняти, підкреслював філософ, так це людські прагнення та домагання, оскільки саме в людині закладені витоки стратифікації майна. Та чи можливо змінити людських істот? Це не до снаги жодній людині. Сам Арістотель, як ми пам'ятаємо, у своєму проекті ідеальної держави запропонував інший шлях розв'язання проблеми.

Проте мрія соціальних низів про країну достатку і справедливості, де відмінності між молодими та старими, розумними й пересічними, войовничими та покірними, активними й пасивними не спричиняють різниці у володінні майном, де все перебуває у спільній власності, не зникла ні у Середньовіччя, ні в Новий час. У XIX ст. систематичне обгрунтування цієї мрії ("перетворення соціалізму з утопії в науку") запропонували К. Маркс і Ф. Енгельс. У капіталістичному суспільстві, констатували вони, нижчий клас принижений, скривджений та знедолений. А все тому, що одні володіють знаряддями, засобами виробництва й капіталом, а інші - лише власною робочою силою. Такий розподіл умов виробництва призводить до непропорційного розподілу створених благ, життєвих шансів і можливостей. Приватна власність є невичерпним джерелом економічної поляризації на процвітаючу меншість та більшість, що ледь животіє на межі виживання. Економічна поляризація має своїм наслідком поляризацію інтересів, потреб, домагань і сподівань. Подолання прірви між розкішним життям та убогістю, до того ж не тільки убогістю благ, а й прагнень і можливостей, вимагає передачі засобів та предметів праці у загальнодоступне користування, у спільне володіння.

Згідно з К. Марксом та Ф. Енгельсом, суспільна власність не зрівнює всіх за обсягом володіння благами, однак забезпечує більш справедливий розподіл багатства відповідно до затрат праці, її якості та ефективності. Отримуючи достатню частку необхідного продукту, індивіди більше часу приділяють розвитку своїх здібностей і талантів, долають закріпленість за вузькими трудовими і соціальними функціями. Якщо врахувати, що й держава розглядається в марксизмі як інститут, що відмирає, а навичками управління оволодіють буквально всі, то і влада як стратнфі-куючий чинник поступово зійде з історичної сцени і в майбутньому суспільстві її не буде, як і приватної власності.

Однак у суспільстві XIX ст. привілеї у споживанні настільки бажані й привабливі, що тих, хто володіє ними, неможливо умовити поділитися. Пригноблений клас, стверджується в марксизмі, зобов'язаний силою спонукати до перерозподілу, розпочавши відкритий класовий конфлікт. Його виступ має бути політичним, спрямованим проти влади, яка закріплює та обслуговує економічну нерівність. Це є виступ за гідні людини умови існування для більшості населення. Марксизм справив величезний вплив на політичну й соціальну думку минулого та нинішнього століть, став офіційною ідеологією революцій XX ст., державних і соціально-політичних утворень. Та й капіталізм зазнав змін не без впливу марксизму, еволюціонуючи в напрямі справедливого розподілу вироблених благ.

У 1945 р. вийшла друком стаття американських соціологів Кінгслі Девіса та Вілберта Мура "Деякі принципи соціальної стратифікації", в якій автори запропонували функціональне пояснення нерівності. Суспільство вони розуміють як певним чином організовану сукупність нерівноцінних позицій, одні з яких більш важливі для підтримання нормального функціонування, єдності й безпеки соціального цілого за інші. Позиція директора підприємства функціонально важливіша за позицію вахтера на тому самому підприємстві, а позиція генерала важливіша за позицію рядового солдата. Чим вища в ієрархії та чи інша позиція, тобто чим вищий статус, тим більших витрат для розвитку здібностей, кваліфікації та компетентності повинен зазнати індивід, що претендує на певну позицію. Розмаїття позицій вимагає різноманітності талантів та здібностей, частина з яких трапляється досить рідко. Здобуття освіти розтягується іноді на роки, воно пов'язане із значними грошовими витратами, індивіди відмовляють собі в розвагах, докладають зусиль та зазнають психологічного тиску підчас навчання, відкладають на невизначений строк задоволення окремих своїх потреб, пізніше порівняно з ровесниками беруть шлюб або досягають фінансової самостійності.

Суспільство зацікавлене в тому, щоб спонукати індивідів зазнавати подібних обмежень та переборювати труднощі набуття високої кваліфікації. Для цього майбутні позиції, що будуть заповнені, повинні забезпечити індивідам задоволення потреб у засобах існування та комфорті, розвагах та відпочинку, потреб у самоповазі та самоствердженні в обсязі, що відповідає витратам на здобуття компетентності, а також адекватні функціональній значущості позиції. Суспільство "закладає" винагороду в позицію, і кожен індивід заздалегідь обізнаний, що він отримає в обмін на свої витрати та працю. До того ж диференційований доступ до задоволення базових потреб доповнюється диференціацією престижу, закріпленого в публічних оцінках та громадській думці.

Функціональна концепція нерівності викликала жваві дискусії, що періодично поновлюються дотепер. Виявилося, що реальність не вкладається в запропоновану схему (зрештою, в жодну схему вона й не може "вкластися"). Виникли труднощі з визначенням того, що таке "важливість" позиції. У ринковій економіці, крім того, винагорода залежить від багатьох випадкових обставин, а позиція, скажімо, "президент СНІ А" виявляється не найбільш високооплачуваною. Однак численні спроби емпірично підтвердити чи спростувати цю концепцію переконують у тому, що, мабуть, суспільство справді влаштоване так, як його уявили К. Девіс і В. Мур, а нерівність є для нього функціональною необхідністю підтримувати темпи зростання та протидіяти деградації.

У межах функціонального напряму в соціології пояснення причин існуючої нерівності запропонував також Толкотт Парсонс. На його думку, нагадаємо, будь-яке суспільство постійно розв'язує низку фундаментальних проблем. Воно адаптується до зовнішніх та внутрішніх вимог, і цю функцію виконує економіка; воно висуває цілі й намагається їх досягти, і цю функцію виконує держава; суспільство підтримує оптимальну міру інтегрованості, і цю функцію виконує система законів і заходів з виконання їх, а також релігія та ідеологія; суспільство піклується про те, щоб індивіди якнайкраще були підготовлені до виконання професійних та соціальних ролей, і цю функцію виконують сім'я та інститут освіти.

Нормальна життєдіяльність суспільства передбачає ефективне розв'язання усіх названих проблем. Однак у тому чи іншому суспільстві одна з них може виявитися найважливішою, як і інститут, який відповідає за її розв'язання, що є результатом усієї сукупності історичних обставин, тенденцій попереднього розвитку. Якщо це проблема адаптації, то економіка є найважливішою сферою, як це і відбувається в сучасних розвинених країнах. Якщо основною стає проблема досягнення цілей, держава вирішальною мірою впливає на перебіг життя (як приклад такого типу суспільства Т. Парсонс наводив колишні соціалістичні країни, СРСР зокрема). Залежно від того, яка проблема визнана домінуючою і від якого інституту очікують її розв'язання, відповідна міра важливості приписується соціальним спільнотам, верствам чи групам, пов'язані з конкретним інститутом. У першому випадку - це групи, що діють у сфері економіки, у другому - державні службовці (чиновники) різного рівня.

Схожі статті




Соціологія - Макеєв С. О. - Причини нерівності

Предыдущая | Следующая