Соціологія - Макеєв С. О. - § 3. Соціальна стратифікація

Нерівність

Спільне життя людей має очевидні вигоди і переваги, але за володіння ними доводиться розплачуватися. Чи не найсуттєвішою даниною, яку людство сплачує за вигоди спільного життя, є постійно відтворювана нерівність. Існуючу в суспільстві в цілому, а також у спільнотах і групах нерівність між індивідами та об'єднаннями індивідів, що виявляється в неоднаковому доступі до основних соціальних благ і ресурсів та володінні ними, в соціології називають стратифікацією (соціальним розшаруванням). Стратифікація означає ієрархічний, вертикальний розподіл індивідів та груп відповідно до міри володіння й розпорядження певним благом. Саме статуси та ієрархія їх утворюють стратифікаційну вертикаль.

Нерівність, очевидно, є ровесницею цивілізації. Людство не пам'ятає (можливо, ніколи й не переживало) стану рівності. Невиразні образи, збережені переказами про "золоту добу", навіяні скоріше сподіванням, що так могло бути, аніж тугою за втраченим. Принаймні відома частина людської історії є історією нерівності - часом зовсім нестерпної, брутальної та принизливої, а іноді витонченішої й припустимішої. Завжди були "кращі" та "гірші", достойніші та менш гідні. Одні височіли над іншими, домінували, інші підкорялися, одні жили в розкоші, інші - в злиднях, для одних були свої закони, для інших - відмінні, одні могли домагатися влади, а інші ні: вільні й раби, феодали й васали, дворяни й кріпаки, знать та чернь, буржуа й пролетарі, повноправні громадяни і громадяни всіх інших "гатунків".

Тисячоліттями люди намагаються знайти відповідь на запитання: нерівність - це зло, яке ми здатні випровадити з нашого життя, чи це неминучість, від якої не ухилитися? Що нерівність є злом - у цьому немає сумніву, і нею головним чином пояснювали панівні в суспільстві заздрість, розбрат, зневолення, користолюбство, зухвалу та завуальовану експлуатацію, відчайдушні спроби переламати долю. Надзвичайно рано, ще до нашої ери, у Стародавній Греції викарбувалось твердження: "рівність - це мир". Зробити людей щасливими означає зробити їх рівними, адже протилежний стан є постійним джерелом людських страждань і знегод, вибухів обурення й соціальної дезорганізації.

Всі, хто намагався знайти відповідь на поставлене запитання, розділилися на переконаних прихильників досягнення реальної рівності та тих, хто пропонував засоби компенсації й зменшення нерівності, змирившися з неминучістю и. Певною мірою світові релігії також були відповіддю, запропонувавши власний варіант забезпечення рівності - у вірі, Ієрархія мирського багатства і мирської слави знецінювалася перед лицем більш високих критеріїв. Однак організація і долішнього, і верхнього світів залишалася ієрархічною і уявлялася саме такою. Зрівнювала нова належність - цей принцип пізніше відтворюватиметься в таємних союзах, масонських ложах, орденах, партіях.

Утопії та проекти "ідеальних" державних устроїв - такі дві основні літературні форми, в яких висувалася й обговорювалася проблема рівності. Одним з найвідоміших є проект Арістотеля. Рабів він виводив за межі офіційної соціальної структури. Вони не більше, ніж "знаряддя, що вміють говорити", сучасною термінологією - "гвинтики", і проблеми державного устрою стосуються зовсім не їх. Світ же вільнонароджених, на думку Арістотеля, влаштований так, що в ньому одвічно наявна нерівність: слава й безвісність, шана й приниження, багатство і бідність, влада й безправність, надія та відчай. Та й людина значною мірою розбещена, безмірно жадає почестей, багатства, влади - цих, як сказали б ми сьогодні, найдефіцитніших благ. Щоб уникнути чвар, забезпечити справедливість та рівність, в ідеальній державі має діяти чіткий та зрозумілий усім принцип розподілу й перерозподілу індивідів на стани.

Іншими словами, рівність Арістотель розуміє як рівні можливості доступу до обмежених ресурсів. І наполягає: належність до двох основних станів ідеальної держави - воїнів та політиків - має диктуватися не знатністю, освітою чи багатством, а лише віком. Молодь воює, люди зрілого віку приймають рішення та консультують. Рід занять задається не випадком, не чиєюсь волею й примусом, не прийнятими кимось та колись законами, а виключно біологічним ритмом існування людини. Якщо з рішеннями окремих осіб та зборів можна не погодитися, то періоди природного розвитку настають неминуче, ніхто не може уникнути їх. Тому близький до природного соціальний порядок - стійкий і стабільний, адже нікому не спадає на думку обурюватися тим, що літо приходить на зміну весні, а осінь - літу. Після юності настане, як це не сумно, зрілість, а потім прийде старість. Що може бути при* роднішим, якщо, стаючи дорослим, індивід змінює свій соціальний статус. Ось як пише Арістотель: "Сама природа встановила цю різницю: вона зробила одну й ту саму за своїм походженням істоту молодшою і зрілішою. Одним належить бути в підпорядкуванні; іншим - владарювати. Ніхто, зважаючи на відповідний вік, не обурюватиметься тим, що він знаходиться в підпорядкуванні, і не вважатиме себе кращим, якщо знає, що і він за інших умов отримає свою частку на святі, саме коли досягне відповідного віку".

Спостереження Арістотеля напрочуд точно схоплює сутність справи. Звичайно, проблема нерівності - це проблема частки на святі життя, де найшанованіші блага - багатство, влада, честь і слава. У XX ст. М. Вебер назве їх основними вимірами соціальної стратифікації. Багатство набувається в межах економічного устрою і є рівнем (часткою) матеріальної забезпеченості та мірою участі у споживанні життєво необхідних благ, що в соціології фіксується за допомогою ознак: "розмір власності та кількість найманих робітників", а також "рівень доходу або заробітної плати". Честь і слава розподіляються в межах соціального устрою, найбільш адекватно втілюючись у престижі та стилі життя. Нарешті, влада розподіляється в межах політичного устрою. За сучасних умов економічний і політичний устрої головним чином встановлюють і підтримують характеристики стратифікаційних систем.

Схожі статті




Соціологія - Макеєв С. О. - § 3. Соціальна стратифікація

Предыдущая | Следующая