Релігієзнавство - Лубський В. І. - Соціально-політичні та історичні причини виникнення уніатства в Україні

Соціально-політичні та історичні причини виникнення уніатства в Україні.

Із історії відомо, що християнство вже в І ст. швидко поширюється за межі Іудеї і глибоко вкорінюється, насамперед в столиці імперії - Римі, в містах Східного і Північного Середземномор'я. Найбільш життєдіяльною і сильною за перші три століття існування стала римська громада. Вона витримала численні нападки й переслідування, але в жорстоких випробуваннях тільки міцніла духовно і кількісно, приваблюючи до нового віровчення не тільки простолюдинів, а й заможних і навіть представників знаті, чому значною мірою сприяв занепад величезної і колись могутньої імперії. Тому на час розпаду Римської імперії у 395 р. християнські громади становили тут досить значну суспільну силу. Пізніше християнство стало домінуючою релігією на заході колишньої держави, що утворилася всупереч світській владі і, підтримана народом, стала сильнішою за неї.

Доля ж християнської громади на сході, у Візантії, складається дещо по-іншому. Розпад Римської імперії на Східну і Західну, який призвів до цілковитого занепаду останньої в 476 р., започаткував утвердження Східної Римської імперії, котра під назвою "Візантія" проіснувала ще близько тисячі років. За міцніючої державної влади не могло бути й мови про той шлях визначення, що його пройшла римська громада. Східні громади християн, їхні церкви та ієрархи отримали офіційне визнання й підтримку візантійських імператорів, щоправда, при цьому вони поступилися самостійністю й змушені були визнати владу своїх благодійників. Так на основі єдиного віровчення і догматики, основні положення якого були закріплені в рішеннях Нікейсь-кого собору 325 р., виникло два центри християнства з різними генезисами, способами існування, політичними статусами

Римська церква, очолювана своїм найвищим ієрархом - папою римським, завжди намагалася поставити себе над правителями окремих держав, не визнаючи главенства над собою світської влади. Східна ж церква, як правило, в умовах єдиної держави, довільно поділена монархами та урядами, не маючи єдиного пастиря і єдиного центру, століттями існувала в тіні царського трону, що був запорукою її панівного, привілейованого становища у суспільстві.

Ці відмінності православ'я й католицизму, відмінності насамперед політичного характеру, вплинули на розв'язання дилеми, що стояла перед Київським князем Володимиром: вибирати церкву, яка зобов'яже князя визнати духовну, водночас, відчутну політичну залежність її від ієрарха (папи римського), чи церкву, яка сформувалася під опікою кесаря, має досвід служіння главі держави, а свою перспективу вбачає в розширенні Його впливу й могутності. І князь віддав перевагу другій, тобто східній, православній церкві, яка і започаткувала свою історію на руській землі в 988 р. Важливою обставиною для вибору київським князем саме православ'я було й те, що богослужіння проводилося національною мовою, тоді як католицизм мовою Бога визнавав лише латинь.

Остаточне розмежування східного і західного напрямів християнства - розкол на католиків та православних - було зумовлене, передусім, політичними реаліями й закономірностями і сталося в 1054 р.

Одним із основних у догматичному розходженні православних і католиків було питання про співвідношення осіб трійці, або так зване питання про "філіокве" (лат. "і від сина"). Йдеться про внесене західною церквою доповнення до символу віри: святий дух походить не тільки від "Бога-отця" (як вчили східні теологи), а й "від сина". Ця поправка богословською мовою означала не що інше як те, що "дух" (влада) походить і від "сина - Ісуса Христа", а насправді - від його намісника, що ним проголошено папу римського. "Філіокве" - це догматичні претензії папства на безмежну релігійну владу над світом.

Дане положення стало своєрідним богословським обгрунтуванням експансіоністської політики Ватикану. Для її проведення папський престол використовував різні методи, одним із яких і була унія - "ідея єдності християнської релігії, об'єднання церкви католицької та православної шляхом церковного союзу". Вона реалізовувалась там, де папі римському не вдавалося насадити свою владу через пряме окатоличення населення земель, у яких він був зацікавлений.

У світі проблематики нас насамперед цікавить уніатська політика папства щодо народів слов'янського Сходу - російського, українського та білоруського. Перші спроби окатоличення Русі, як про це свідчать літописи, римські папи здійснили ше в період князювання Володимира Святославовича (978-1015 рр.). Існуючі в той час два християнських центри - греко-православний, очолюваний вселенським патріархом у Константинополі, і католицький, на чолі з папою римським, - мріяли обернути багату і сильну Київську державу у свою віру й підкорити собі. Щоправда, відомі невдалі спроби католицьких місіонерів проникнути на Русь, наприклад у 962 р., ще до офіційного запровадження християнства на Русі. Німецький імператор Отгон І, який мріяв про підпорядкування слов'янських країн своїй владі, направив у Київ монаха Адальберта з титулом "єпископа Руського", проте княгиня Ольга не прийняла його. Вороже зустрінутий у Києві, місіонер змушений був рятуватися втечею. Причини безумовного провалу його місії католицький церковний історик Я. Левиць-кий вбачає в тому, що латинський обряд був маловідомий і не мав за собою історичного підгрунтя на українській землі, тому було вирішено прийняти християнство з Греції. Сучасні уніатські богослови також визнають, що Русь - Україна прийняла християнство у формі східного обряду від Візантії.

Схожі статті




Релігієзнавство - Лубський В. І. - Соціально-політичні та історичні причини виникнення уніатства в Україні

Предыдущая | Следующая