Прикладна етика - Аболіна Т. Г. - З історії легалізації аборту

Прихильники заборони аборту висувають найголовніший аргумент, як "Вимога совісті". Громадянський закон, котрий легітимує аборт, втрачає моральну обов'язковість для совісті і породжує потребу протистояти такому закону з боку тих, хто бере безпосередню участь у здійсненні штучного переривання вагітності.

Інша точка зору репрезентована аргументами на користь того, що абсолютна заборона штучного переривання вагітності неможлива, оскільки існують ситуації (наприклад, коли є загроза життю матері, а цінність її життя вважається однозначно більшою за цінність життя плоду), які можна розглядати достатніми для проведення аборту. Штучне переривання вагітності припустиме на тій підставі, що батьки наділені правом репродуктивного вибору (аборт в даному випадку виступає як засіб демографічної політики). Також ембріон не визнається людською індивідуальністю, оскільки він не наділений самосвідомістю, поведінковими реакціями та ін., а отже, не можна його вважати суб'єктом моралі та права.

Аргументи, котрі допускають аборт. Право на репродуктивний вибір. Це право грунтується на праві людини розпоряджатися власним тілом і означає моральну автономію на статеве життя та народження дітей. Одним із показників цього права є репродуктивне здоров'я, котре передбачає здатність народжувати дітей; вибір у статевому житті, що забезпечується наявністю сучасних засобів регулювання фертильності та планування сім'ї.

Легалізація аборту як меншого зла. Цей аргумент зводиться до того, що відсутність легального аборту сприятиме практиці підпільного аборту, що є серйозною загрозою здоров'ю та життю жінки, тому легалізація аборту є меншим злом від небезпеки поширення підпільних абортів.

Відсутність у плоду самосвідомості. Цей аргумент базується на тому, що плід не наділений статусом та гідністю особистості, оскільки він є "потенційним" людським життям, нездатним до вільної та цілеспрямованої діяльності та вираження себе в думках та мові. Відсутність самосвідомості у плоду означає неспроможність усвідомити своє знищення, а отже, і відсутність страждань, оскільки страждання передбачають усвідомлення цінності життя.

Відсутність у плоду поведінкових реакцій. Прихильники цього аргументу, грунтуючись на теорії біхевіоризму в етиці (англ. behaviour - поведінка), вважають, що єдиним критерієм людської особистості є наявність поведінки, а мова про людську поведінку зародка до певного часу йти не може, крім ставлення матері, що слугує доказом присутності нового суб'єкта.

Терапевтичний аборт. На випадок конфлікту між матір'ю та плодом, або у разі уникнення народження дітей з відхиленнями у розвитку, що загрожує життям нижче певного людського рівня, а також убезпечення сім'ї та суспільства від жертв, котрі доведеться нести, обгрунтовується потреба терапевтичного аборту. Підставами для нього можуть бути соціально-економічні умови, що визначають стан психічного здоров'я майбутньої матері; стан фізичного здоров'я, що постійно погіршується; реальна загроза життю матері, котра ставить перед вибором - життя матері або смерть матері і дитини.

Існують і більш відверті аргументи на користь аборту, коли його розглядають як інструментарій демографічної політики, оскільки негативне ставлення до штучного переривання вагітності, на думку деяких учених, породжує складну проблему регулювання народжуваності.

З історії легалізації аборту

В історичному вимірі проблема аборту має найтривалішу історію серед етико-медичних проблем, котра не втратила актуальності і дотепер. Як зазначає І. В. Сілуянова, це пояснюється тим, що проблема аборту концентрує моральний, медичний, соціально-політичний, релігійний і науковий виміри. У ході розгляду історії ставлення медичного співтовариства до здійснення штучного аборту за точку відліку беруть Клятву Гіппократа (V ст. до н. е.), в якій зазначається: "Я не вручу жодній жінці абортативного засобу". Цими словами позиціонується ставлення медичного співтовариства того часу до штучного переривання вагітності. Особлива значимість такої позиції підкреслюється тим, що проблема аборту докорінно відрізнялася від погляду на аборт як природну необхідність провідними діячами давньогрецької спільноти. Так, Аристотель зазначав у "Політиці", якщо в подружжя повинна народитися дитина понад бажану кількість, то варто здійснити аборт, поки в зародка не з'являться чуттєвість та життя [Аристотель. Политика. Соч. Т. 4. - М., 1984. - С. 624].

З правової точки в античному світі аборт не вважався злочином. З поширенням християнства заповідь "Не вбий" почала стосуватися і на ненароджених дітей, що знаходило нормативне закріплення у постановах церковних соборів і проповідях видатних діячів християнської церкви. На початку середніх віків ці ідеї проникають до світського законодавства, зокрема, у вестготів аборт карався смертною карою. Такий вид страти набуває типових характеристик у законодавстві від епохи середньовіччя до Нового часу. Так, 1649 р. смертна кара за штучний аборт була введена і в Росії.

Кардинальний поворот в юридичних оцінках аборту відбувається в XIX ст., коли під тиском наполегливої боротьби Паризької медичної академії досягнуто лібералізації законодавства європейських країн у питаннях штучного аборту з медичних та соціальних показань.

В Карному кодексі Російської імперії 1832 р. штучний аборт кваліфікується як вбивство, міра покарання за здійснення цього злочину - заслання до Сибіру на каторжні роботи строком від 4 до 5 років.

Перший світовий досвід офіційного дозволу аборту було здійснено в Росії (постанова Наркомздраву і Наркомюсту від 18 листопада 1920 р. У 1936 р. з метою підвищити народжуваність цей дозвіл скасували. Центральний виконавчий комітет та Рада народних комісарів СРСР прийняли постанову "Про заборону абортів, збільшення матеріальної допомоги породіллям, започаткування державної допомоги багатодітним, розширення мережі пологових будинків, дитячих ясел і садків, посилення карного покарання за несплату аліментів та про деякі зміни в законодавстві про розлучення".

Одночасно здійснювалися заходи з підвищення народжуваності: збільшено розмір соціальних виплат, відмінено деякі обмеження щодо надання відпустки з вагітності і у зв'язку з пологами, встановлена кримінальна відповідальність за відмову в прийомі на роботу чи зниженні оплати праці вагітним жінкам. У 1955 р. цю заборону на аборти відмінили наказом Президії Верховної Ради СРСР. Закон Російської Радянської Федеративної Республіки "Про охорону здоров'я", прийнятий у 1971 р., не згадує про аборти, зазначаючи лише непрозору фразу про те, що з метою охорони здоров'я жінки їй надається право самостійно вирішувати питання материнства. Таким чином, можна констатувати, що заборонне ставлення до аборту було витіснено з офіційного права.

У США першим законом щодо регулювання штучного переривання вагітності стало правило, прийняте в штаті Коннектикут у 1821 р., котре забороняло застосування отруйних речовин з метою викликати аборт. Від 1880 р. заборонено робити аборти на території всієї країни на підставі закону. Лише в 50-60-х роках XX ст. прозвучали пропозиції на перегляд ставлення до цієї проблеми.

Спонукали до зміни погляду такі факти. У 1962 р. Ш. Фінкбайн звернулася до медичної установи з проханням провести штучне переривання вагітності, оскільки вживала ліки "Талідомід" на ранній стадії виношування плоду. Цей препарат широко рекомендували вагітним жінкам, вважаючи його абсолютно безпечним, поки клінічна практика не довела шкідливість цього препарату для плоду. Ш. Фінкбайн не дістала змоги перервати вагітність у США і змушена була зробити це у Швейцарії. До перегляду ставлення до абортів у США спонукала ще одна подія - епідемія червінки, небезпечної для вагітних жінок у першому триместрі, оскільки викликає пошкодження плоду. В період 1962-1965 рр. захворіло близько 82 тис. вагітних жінок, народилося понад 15 тис дітей з різними відхиленнями у розвитку. Багатьом жінкам, що виявили бажання перервати вагітність, було відмовлено, у зв'язку з цим було пред'явлено звинувачення 9 лікарям, і як наслідок - рішення Верховного Суду США у справі "Роу проти Уейда", в котрому визнано обмеження права на аборт таким, що суперечить Конституції США, оскільки обмежує особисту свободу жінки. Отже, Верховний Суд підтвердив конституційно забезпечене право жінки на вибір в межах медико-біологічної визначеності.

У багатьох країнах Європи у другій половині XX ст. у результаті тривалих дискусій відбулася відміна законодавчої заборони абортів (або її послаблення). Так, у 1946 р. певні правові зміни відбулися в Швеції, 1967 р. - у Великобританії, 1978 р. - в Італії, Іспанії, Норвегії, 1979 р. - у Франції, 1981р. - у Нідерландах. Варто сказати, що наприкінці XX ст. намітилася і зворотна тенденція: у 1993 р. в Польщі введено законодавчі обмеження на проведення абортів.

Сучасна практика Європейського Суду з прав людини обережна в оцінці законодавчих актів про аборти. Згідно з ст. 2 Європейської Конвенції про права людини право на життя поширюється і на ненароджених дітей, але при цьому залишається невирішеним питання, з якого моменту надається це право.

Історична динаміка юридичних санкцій за здійснення штучного аборту обумовлена соціально-політичними чинниками. Більшість дослідників вважають, що головною причиною легалізації штучного аборту стала висока смертність та каліцтво жінок як наслідок проведення кримінальних абортів.

Таким чином, можна стверджувати, що законодавча практика держав щодо абортів дуже різноманітна - від повної заборони до дозволу. Однак у реальній життєвій практиці не вдається органічно поєднувати один із основоположних принципів біоетики - принцип автономії та пануючі в суспільствах моральні норми.

Схожі статті




Прикладна етика - Аболіна Т. Г. - З історії легалізації аборту

Предыдущая | Следующая