Політична економія - Щетинін А. І. - 13.1. Суть і типи економічного зростання, його теорії і моделі

1. Суть і типи економічного зростання, його теорії і моделі.

2. Економічні цикли.

3. Зайнятість, її форми. Соціально-економічні наслідки безробіття.

4. Державне регулювання зайнятості і відтворення робочої сили.

13.1. Суть і типи економічного зростання, його теорії і моделі

У XX ст. перед людством виникло багато проблем. Одна з них полягає в тому, що постійно зростає не тільки кількість населення, але і його потреби. Задовольнити їх можна тільки з розвитком виробництва, розширюючи обсяги виробленої продукції. У зв'язку з цим особливого значення набула проблема економічного зростання.

Економічне зростання являє собою постійне збільшення виробництва товарів і надання послуг на основі якісного вдосконалення всього функціонування національної економіки. Отже, про економічне зростання говорять тоді, коли не тільки має місце збільшення масштабів виробництва, але коли й сама економіка стає все більш ефективною.

У реальній дійсності економічне зростання - це надзвичайно складний процес не тільки з погляду факторів і умов його здійснення, а й з позиції особливостей розвитку і функціонування продуктивних сил, які й забезпечують це зростання. В економічній теорії виділяють два основні типи економічного зростання: екстенсивний та інтенсивний.

Екстенсивний тип являє собою збільшення масштабів виробництва за рахунок збільшення кількості задіяних ресурсів. Інтенсивний же тип передбачає зростання виробництва на основі більш ефективного використання всіх факторів.

У чистому вигляді жодний тип економічного зростання не зустрічається. Часто інтенсифікація виробництва за рахунок застосування досягнень науки і техніки супроводжується зростанням інвестицій, що, по суті, є показником екстенсивного розвитку. У практиці ці два типи мають місце тільки як переважно екстенсивний або переважно інтенсивний.

Процес економічного зростання вимірюється низкою показників. Це всі ті показники, які відображають зміни в масштабах суспільного виробництва за певний період. До них належить, перш за все, показник зростання реального ВВП. Він розраховується як відношення реального ВВП поточного періоду до реального ВВП базового періоду:

Важливе значення має і масштаб ВВП у розрахунку на душу населення. Цей показник особливо цікавий у разі визначення динаміки його змін, а це можна зробити за такою формулою:

Ці загальні показники доповнюються також характеристикою виробництва окремих товарів як в абсолютних цифрах, так і у відносних. В останньому випадку часто розраховують кількість окремих товарів на душу населення.

Другою групою макроекономічних показників економічного зростання є показники ефективності функціонування економіки. Принциповий підхід до їх визначення полягає в одному - у співвідношенні результатів виробництва та сукупних витрат, а вже використовуючи дані, що відображають окремі процеси і явища, визначають такі показники економічного зростання, як енергомісткість національного доходу, його фондомісткість тощо.

Узагальнюючим показником, або, точніше, критерієм економічного зростання, є зростання якості життя населення країни. Саме підвищення добробуту всіх верств населення, яке досягається переважно за рахунок інтенсивного використання всіх факторів виробництва, і є найбільш чітким і узагальнюючим фактом економічного зростання.

Зростання є надзвичайно складним і важливим процесом, і у зв'язку з цим постає питання про його джерела. При цьому саме економічне зростання слід розглядати не як окремий факт, що має місце протягом певного проміжку часу, а як постійний прогрес суспільного відтворення загалом. Джерелом економічного розвитку, як і розвитку будь-якого іншого явища, є суперечності. Діалектика передбачає обов'язкову наявність у будь-якому явищі двох протилежних сторін, які й утворюють єдність. У цій суперечливій єдності постійно відбувається боротьба, яка і є сутністю діалектичного розвитку.

Система суспільного виробництва - це складний організм, який складається з великої кількості взаємопов'язаних і взаємодіючих підсистем. Це означає, що в суспільному виробництві існує й ціла низка суперечностей, які і стають джерелом руху, джерелом самоорганізації. З цієї великої кількості суперечностей слід, перш за все, виділити суперечність між виробництвом і споживанням. Останнє обумовлюється потребами, які відповідно до закону зростання потреб постійно збільшуються. Водночас можливості виробництва на кожний даний момент є обмеженими. За цих умов суспільство намагається вирішити цю суперечність, розвиваючи виробництво. Це у свою чергу веде до нового рівня економічного розвитку. Досягнута на якийсь момент рівновага між потребами й виробництвом є моментною. Вона знову порушується новим зростанням потреб, що знову викликає розширення й розвиток виробництва і так безкінечно.

Вирішення вказаної суперечності відбувається в умовах наявності й дій інших суперечностей. Так, аксіомою є те, що прогрес виробництва завжди відбувається в певній суспільній формі, яка має свій історичний тип. А це означає, що вирішення суперечності між виробництвом і споживанням в умовах, наприклад, капіталістичної системи господарювання буде суттєво відрізнятись від вирішення цієї суперечності в умовах планової (соціалістичної) системи.

Потреби завжди реалізуються через економічні інтереси, які містять не тільки саму потребу, але й спосіб її задоволення. Інтереси притаманні як окремому індивіду, так і певним угрупованням, прошаркам, верствам, класам тощо. При цьому вони не просто існують у певній субординованій сукупності, яка визначається системою відносин власності конкретного суспільства, але й утворюють суперечливу цілісність. Форма цих суперечностей між економічними інтересами, їх взаємозв'язок і масштаби - усе це суттєво впливає на вирішення базової суперечності, а саме суперечності між виробництвом і споживанням.

Розглянуті суперечності визначаються системою панівних у суспільстві виробничих відносин, їх конкретним історичним типом. Але у вирішенні вказаної вище базової суперечності (між виробництвом і споживанням) суттєву роль відіграють і такі суперечності, які обумовлені тим, що розвиток потреб наштовхується на ресурсну обмеженість виробництва. Як відомо, ресурси, які людина використовує для задоволення своїх потреб, обмежені. Деякі з них (нафта, вугілля, руди металів і т. ін.) належать до невідтворюваних. Але навіть і ті, які відтворюються, теж обмежуються постійно зростаючим антропогенним тиском на навколишнє середовище. За цих умов дедалі гучнішими стають попередження тих економістів-теоретиків, які вказують на кінцеві, принаймні обмежені можливості вирішення постійно зростаючої суперечності між виробництвом і споживанням. Іншими словами, значна частина вчених попереджує про неможливість постійного нарощування динаміки економічного зростання. Є навіть об'єднання вчених-економістів, яке отримало назву "Римський клуб", члени якого виступають за нульові темпи приросту. Серйозність аргументації прихильників цього напряму економічної думки стосовно майбутнього економічного зростання посилюється й тим фактом, що виробництво призводить до великих порушень в екологічному балансі планети. Це ще більше загострює проблему "потреби-ресурси". Хоча необхідно зауважити, що прихильники забезпечення високих темпів економічного зростання апелюють до досягнень науки і техніки, за допомогою яких можна, як вони вважають, подолати й проблему обмеженості ресурсів, і проблему забруднення навколишнього середовища внаслідок функціонування виробництва. Скоріше за все, істина, як це часто буває, знаходиться десь посередині.

Економічне зростання в суперечностях знаходить джерело свого розвитку, своєї самоорганізації. Але само зростання (у його динаміці, особливостях тощо) залежить від цілої низки чинників, які можуть як прискорювати його, так і певним чином гальмувати. Усю сукупність факторів, як правило, поділяють на економічні та неекономічні.

До економічних слід віднести ті можливості, які має країна щодо залучення у виробництво свого ресурсного потенціалу. Ці можливості в розвинених країнах здебільшого використані навіть у таких великих за територією країнах, як Росія, США, Китай - вони вже досить обмежені, а за окремими матеріальними ресурсами невідтворюваного характеру відчувається реальна їх нестача. Є певні проблеми й із залученням до виробництва нової (за масштабами) робочої сили, бо в певній частині розвинутих країн є від'ємний приріст населення. У слабо-розвинених країнах потенціальні можливості забезпечення економічного зростання за рахунок масштабного включення як матеріальних, так і людських ресурсів значно більші. Але цим країнам часто бракує капіталу, сучасних технологій та всього того, щоб дало можливість залучити цей потенціал у виробництво.

Більш суттєвий вплив, з погляду динаміки економічного зростання, мають ті економічні фактори, які діють у площині посилення організації виробництва та вдосконалення технологій. У сучасних умовах саме застосування новітніх досягнень у галузі науки й техніки дає можливість за тих самих ресурсів досягти значно кращих, ніж раніше, результатів. Ці фактори можуть використати і малі, і великі країни, хоча для цього, у свою чергу, необхідний певний комплекс умов.

До неекономічних факторів належать такі, як природнокліматичні, політичні, демографічні, національно-культурні, інституціональні тощо. Особливістю сучасного етапу розвитку є посилення ролі інститу-ціональних чинників. Як такі виступають сформовані в конкретному суспільстві традиції, культурні й національні особливості, звичаї тощо.

Оскільки економічне зростання - це розвиток виробництва на основі його якісних складових, то зрозуміло, що центральну роль у забезпеченні зростання відіграє нагромадження. Це та частина прибутку, яка спрямовується на розвиток виробництва. Це може бути збільшення обсягів виробництва, поліпшення якості товарів, розширення їх номенклатури тощо. У сучасних умовах для забезпечення постійного й стабільного економічного зростання необхідно, щоб само нагромаджування здійснювалось на інноваційній основі. Тільки за таких умов зростає технічна й органічна будова капіталу і постійно підвищується професійний рівень робочої сили.

Нагромадження може бути як більшим, так і меншим, а тому, щоб визначити його міру на кожний даний момент, використовують такий показник, як норма нагромадження. Він розраховується як співвідношення частини чистого прибутку, що йде на нагромадження, та загальної величини чистого прибутку. Чим вища ця норма, тим більшим буде економічне зростання.

Процес нагромадження реалізується через Інвестиції. Вони являють собою, як правило, довгострокові вкладення капіталу з метою розширення виробництва й отримання прибутку. Інвестиційний процес здійснюється як державою, так і приватним сектором. Останній переважає за своїм обсягом. Окрім цього, інвестиції можуть здійснювати й іноземні підприємці. Це також вигідно державі, особливо якщо ці інвестиції спрямовуються в новітні технології. З огляду на це держава часто дає певні пільги іноземному капіталу, щоб залучити його в ті галузі й регіони, у прискореному розвитку яких вона зацікавлена.

Оскільки економічне зростання залежить від великої кількості чинників, які по-різному впливають на нього, то економічна наука в другій половині XX ст. значною мірою зосередила свій пошук на формалізації цього складного процесу й створенні певних моделей, які б давали можливість забезпечити оптимізацію темпів економічного зростання та їх стабільність.

Серед найбільш відомих моделей економічного зростання слід назвати модель Харрода-Домара, яка названа на честь двох дослідників - Р. ФХаррода (Англія) та С Д. Домара (США), які зробили досить схожі моделі економічного розвитку, які об'єднані в одній. Ці дослідники за попередню умову беруть такий етап відтворення, що характеризується рівновагою попиту та пропозиції, повним залученням у виробництво всіх наявних факторів, постійним співвідношенням між інвестиціями та заощадженнями.

Рівняння Харрода-Домара має такий вигляд:

G = S / C,

Де G - темп економічного зростання;

S - частка заощаджень у національному доході;

C - відношення капіталу до національного доходу.

При цьому, за умовою цього рівняння, заощадження дорівнюють інвестиціям (/).

Практичне застосування ця модель знаходить під час розробки прогнозів економічного розвитку на перспективу. Вона дає можливість приблизно спрогнозувати темп економічного зростання на найближчий період.

Досить широко відомою є також модель американських учених П. Дугласа та Х. Кобба, яка відома як модель Кобба-Дугласа. її особливість у тому, що вона є двофакторною, і за нею визначається розмір національного доходу як величина, функціонально залежна від капіталу і праці. Модель Кобба-Дугласа має такий вигляд:

Q = F (L, K)

Де Q - обсяг національного доходу;

L - людський капітал (сукупні витрати праці);

K - вкладений капітал.

Ця формула доводить, що зростання витрат праці і капіталу приводить до такого ж збільшення національного доходу.

У подальшому в моделі економічного зростання почали вводити все нові й нові фактори і на основі врахування їх взаємодії робили пошуки оптимальних варіантів економічного розвитку. Однією з таких найбільш відомих стала модель Р. Солоу (США). Він у своїй моделі виходить з того, що чисті інвестиції - це приріст капіталу, ресурси робочої сили зростають постійними темпами, а реальна заробітна плата визначається граничною продуктивністю праці. Р. Солоу доводить, що економічне зростання може бути рівноважним (тобто повна зайнятість, повне використання капіталу й рівновага між попитом і пропозицією) та стійким.

За Р. Солоу, зростання економіки забезпечується двома основними факторами:

) постійним зростанням чисельності населення;

) технологічним прогресом, який реалізується через зростання ефективності праці найманого робітника.

Моделі економічного зростання знайшли своє застосування в практиці прогнозування багатьох високорозвинених країн, таких як СІНА, Канада, Франція, Нідерланди і деякі інші.

Схожі статті




Політична економія - Щетинін А. І. - 13.1. Суть і типи економічного зростання, його теорії і моделі

Предыдущая | Следующая