Історія України - Лазарович М. В. - Відносини з державами СНД

Важливими для України є двосторонні міждержавні зв'язки з країнами СНД, а також багатосторонні консультації та переговори в рамках співдружності. Щоправда, від самого початку створення СНД намітилася різниця в стратегії України і Росії щодо майбутнього цього об'єднання. Якщо Росія, яка дедалі активніше ставала на шлях неоімперіалізму, прагнула до зміцнення структур СНД, надання їм можливості безпосередньо впливати на перебіг подій у державах співдружності розглядала СНД як механізм утримання під контролем республік колишнього Радянського Союзу, то Україна, навпаки, вбачала в СНД передусім механізм "цивілізованого розлучення" , який би доповнював і координував процес формування якісно нових двосторонніх відносин з незалежними державами, утвореними на території колишнього СРСР, атому обстоювала суто консультативний характер органів співдружності та їхніх рішень. Виходячи з цих засад, наша держава послідовно виступає проти надання СНД статусу суб'єкта міжнародного права, заперечує проти створення будь-яких наднаціональних органів. Вона не підписала Договору про колективну безпеку, Статуту СНД та цілу низку інших документів, які могли б якимось чином обмежити її суверенітет (юридично Україна сьогодні не повноправний член СНД, а лише "країна-учасниця" з асоційованим статусом), і розглядає співдружність на нинішньому етапі як інструмент економічного співробітництва.

У відстоюванні своєї позиції щодо СНД Україна спирається передусім на підтримку Грузії, Узбекистану, Азербайджану, Молдови" разом з якими вона у 1997 р. створила міждержавне об'єднання під назвою ГУУАМ (з 2006 р. "Організація за демократію й економічний розвиток -- ГУАМ"), і Туркменістану, котрі також пасто-рожен о ставляться до спроб Росії перетворити співдружність на наддержавне утворення. Спільні економічні та політичні інтереси зближують Україну і з іншими державами СНД.

Завданням особливого значення є для України налагодження збалансованого і дійсно партнерського співробітництва з Росією при одночасній ефективній протидії будь-яким посяганням на свою незалежність. Однак досі значна частина представників московської політичної еліти не змогла позбавитися від імперського мислення і демонструє неготовність сприймати нові незалежні держави, вт. ч. і Україну, як рівноправних партнерів. Так, вже через два дні після проголошення української незалежності з Кремля надійшла заява, що Росія залишає за собою право переглянути кордони тих республік, які виходять зі складу СРСР. З того часу, незважаючи на деклароване стратегічне партнерство між Україною і Росією, серед російських політиків та в російських засобах масової інформації тривалий період практично не зникали теми "російського статусу" Криму та Чорноморського флоту, досі тривають спекуляції так званою проблемою порушення прав "русскоязычного населения" закордоном. Російський парламент не одноразово приймав постанови, які були не лише відкритим втручанням у внутрішні справи нашої держави, а й містили територіальні претензії до неї. Так, у травні 1992 р. тодішня Верховна Рада Російської Федерації оприлюднила офіційну заяву проте, що акти про передачу Кримської області Україні не мають юридичної сили з моменту їх ухвалення. 9 липня 1993 р. найвищий законодавчий орган РФ прийняв постанову "Про статус міста Севастополь", до стверджувалося, що українське місто має "російський федеральний статус в адміністративно-територіальних кордонах міського округу станом на грудень 1991 року". Таке грубе порушення міжнародного права засудила Рада Безпеки ООН.

Прагнучи примусити Україну до поступок, Росія щонайменше сім разів протягом трьох років переносила процедуру укладання російсько-українського Договору про дружбу, співробітництво і партнерство, який був парафований у 1995 p., а підписаний лише 30 травня 1997 р. Тривалий час вона безпідставно зволікала з делімітацією кордону між нашими країнами. Тільки в січні 2003 р., під час приїзду президента В. Путіна в Київ, було нарешті підписано Договір про суходільний кордон між Росією та Україною. Але статус Азовського моря та Керченської протоки досі невизначено. Сторони ніяк не можуть дійти згоди у зв'язку із завищеними претензіями Росії.

Власне, відсутність делімітації кордону в Лзопо-Керченській акваторії ледь не призвела до силового протистояння між Україною та Росією. Причиною конфлікту став острів Коса Тузла в Керченській протоці, де в жовтні 2003 р. російська влада без будь-яких консультацій із Україною, як того вимагають двосторонні домовленості та міжнародне право, розпочала спорудження дамби з території Краснодарського краю РФ у бік острова, що є невід'ємною частиною української території. Попри вимоги Києва припинити будівництво, роботи тривали упродовж кількох тижнів. У відповідь українська сторона різко збільшила контингент прикордонників на Тузлі, які зміцнювали острів, відпрацьовували тактику відбиття нападу з моря, розпочали будівництво прикордонної застави. Вживалися інші необхідні заходи для забезпечення територіальної цілісності України. Після тривалого відмовчування російського керівництва та дивної пасивності тодішнього Президента Кучми, який фактично самоусунувся від розв'язання "тузлипської кризи", Москва, розуміючи нелегітимність своїх дій, зрештою припинила спорудження дамби. Виникає риторичне запитання: чи наважилася б Росія провокувати подібний прикордонний конфлікт, якби Україна була членом НАТО?

Досі з вини російської сторони не розв'язано проблеми, пов'язані з передачею Україні частини закордонної власності колишнього СРСР.

Значною проблемою України у відносинах з Росією залишається залежність від поставок російських газу і нафти. Вона стає дедалі вагомішим важелем тиску Кремля на зовнішню та внутрішню політику України, загрожує її державному суверенітету. Реалізуючи свої інтереси та вплив в Україні, Росія намагається скуповувати контрольні пакети акцій ліквідних українських підприємств, як правило, в стратегічних галузях виробництва, взяти під свій контроль енергорозподільні мережі. Москва докладає значних зусиль, у тому числі спираючись на проросійське лобі в українському політикумі, щоб віддалити Україну від процесів європейської інтеграції, прагне економічного і політичного домінування на пострадянському просторі. Від успішного вирішення складного комплексу окреслених проблем багато в чому залежать не лише подальші україно-російські відносини, а й значною мірою майбутнє самої України.

Свідченням важливості українсько-російських відносин став і той факт, що свій перший закордонний візит на посаді Президента України В. ІО щепко здійснив до Москви. Незважаючи на брутальне втручання останньої у внутрішні справи України під час виборів 2004 р., він усе ж прагнув налагодити з північно-східною сусідкою рівноправні і партнерські стосунки. Зокрема, було окреслено бачення участі держави в ЄБП: Україна співпрацюватиме в рамках простору лише в контексті створення зони вільної торгівлі, яка відповідатиме стандартам ЄС.

Отже, основним підсумком незалежного існування Української держави стало усвідомлення нею того, що зайняти гідне місце у світовому співтоваристві можна лише за умов якісного реформування економіки, забезпеченням своїм громадянам належних соціальних стандартів, реальної демократизації суспільства, його політичної стабільності, дотримання прав людини, відкритості та послідовності зовнішньої політики. Не викликає сумніву і те, що поза світовими глобальними і регіональними процесами становлення політично стабільної, демократичної, економічно процвітаючої України просто неможливе. Тому поступове повне входження в європейські та світові міжнародні політичні, економічні, гуманітарні та інші процеси, розвиток України як надійної ланки в будівництві пової всесвітньої системи міжнародних відносин, нової європейської архітектури безпеки є першочерговими завданнями зовнішньополітичного курсу нашої молодої держави. Перебуваючи в Європі географічно й історично, Україна зобов'язана стати європейською країною фактично.


Схожі статті




Історія України - Лазарович М. В. - Відносини з державами СНД

Предыдущая | Следующая