Історія України - Коваль М. В. - Від неприязні - до фізичного знищення інтелігенції

Дедалі зростаюча мережа вищих і середніх спеціальних учбових закладів України підготувала для народного господарства республіки на кінець 30-х рр. близько 400 тис. дипломованих спеціалістів. їхні творчі здібності розкривалися в процесі будівництва велетнів промисловості, зокрема Дніпрогесу та ХТЗ, у зміцненні обороноздатності країни, у здобутках науки, освіти, культури, охорони здоров'я.

Одначе потенційні можливості фахівців старої і нової генерації у здійсненні складних завдань використовувалися далеко не повною мірою. Цьому заважало недовір'я до них, а то, як і раніше, відкрито вороже ставлення з боку робітників, господарників, працівників партійних, державних та інших організацій. За будь-яку помилку чи невдачу їм обов'язково чіплявся ярлик шкідника, опортуніста, націоналіста тощо.

Як серед представників дореволюційної, так і в середовищі нової інтелігенції, форсовано підготовленої за умов радянської влади, чимало було таких, хто мислив і діяв самостійно й незалежно, не сприймав догматизму. Це вільнодумство певної частини інтелігенції, її негативне ставлення до того курсу, на який звертали адміністративно-командна система і Сталін із його найближчим оточенням, викликали в них неприязнь і вороже ставлення до інтелігенції.

Здійснювалася політика відчуження інтелігенції від робітників і селян. Самому поняттю "інтелігенція" надавалося змісту чогось порочного, ворожого, зрадницького, а слово "інтелігенція", як правило, сприймалося разом із словом "гнила". Дискримінація, приниження гідності виявлялося і в тому, що приналежність до інтелігенції вважалася непристойною на відміну од походження з-поміж робітників чи селян.

Вводилося обмеження на прийоми до вузів молоді з родин інтелігенції, хоча культурна обстановка, яка оточувала в них людину з дитинства, моральні традиції могли б сприяти збагаченню творчого й морального потенціалу нації. Так втрачалася суспільна значимість інтелектуальної праці, глушився вияв притаманних інтелігенції кращих громадянських рис.

Щоб обмежити поширення вільних думок і суджень, високої моралі і культури, посилити почуття страху, усунути від активної діяльності інтелектуально розвинених людей, адміністративно-командна система вдавалася до несанкціонованих розправ, довільних арештів, відкритих і закритих судових процесів.

Зокрема, з метою штучно розпалити боротьбу проти "націоналістичних" настроїв у 1930 р. було організовано процес над неіснуючою "Спілкою визволення України" (СВУ). Основним звинувачуваним був віце-президент Всеукраїнської академії наук С. О. Єфремов - відомий учений, лідер тогочасного українського літературознавства. Ще в юні роки він прилучився до українського народництва, яке провадило широку національно-просвітницьку діяльність. Його ідейно-естетичні погляди та наукові принципи формувалися під впливом І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, з якими він підтримував особисте знайомство. І на адресу цієї людини офіційні особи, передусім із правоохоронних органів, дозволяли собі вживати такі образливі й лайливі слова, як "тупоумний націоналіст", "сміття історії" тощо.

Як видно з документів, на цьому процесі судили не за якісь конкретні справи, а за соціальне походження, родинні зв'язки з "соціально-небезпечними" громадянами, за участь у діяльності тих чи інших партій, що давно зійшли з політичної сцени. Судили не контрреволюціонерів і націоналістів, а інтелектуальну еліту українського народу. Серед 45 засуджених було 2 академіки,

II професорів, 2 письменники, науковці, викладачі вузів, учителі, юристи, священнослужителі, студенти. Кожен одержав свій строк тюремного ув'язнення чи заслання. Та цього вироку виявилося замало. Через кілька років багато хто з ув'язнених, а також сотні начебто додатково виявлених учасників СВУ рішеннями різних "трійок" - без суду і слідства! - або були розстріляні, або одержали нові строки ув'язнення. "Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна, це наше завдання - і воно буде виконано: кого не поставимо - перестріляємо!"- зухвало заявив Брук, один із слідчих у справі СВУ.

Ця погроза не залишилася тільки на словах. Після СВУ було "викрито" ще одну "ворожу організацію" - "Український національний центр" (УНЦ) та його структурний підрозділ - "Українську військову організацію" (УВО). До них ДПУ включило усіх визначних представників старої української інтелігенції, які проходили на попередніх процесах. Керівником цієї організації ті ж майстри кривавих справ проголосили академіка М. С. Грушевського. Того ж року було сфальсифіковано справу про так звану "контрреволюційну організацію в сільському господарстві України", за якою необгрунтовано засуджено 29 відповідальних працівників наркомату землеробства УРСР та вчених-агрономів.

Згадані неправедні судилища були актом погрому, винищення інтелектуального і духовного потенціалу українського народу, складовою частиною відвертої системи придушення його національного відродження. Ліквідуючи найосвіченішу верству населення республіки, система позбавляла народ історичної самосвідомості, прагнула зробити слухняним.

Пошуки націоналістичних ухилів та інших ворожих діянь на початку 30-х рр. зачепили і М. О. Скрипника - члена більшовицької партії з 1897 р., одного з керівників жовтневого перевороту в Петрограді, заступника Голови Раднаркому України. Він одним із перших відкрито протестував проти деформації соціалізму й утвердження автократичного режиму Сталіна, який, дочекавшись слушного часу," звинуватив його у створенні групи націонал-ухильників, котрі начебто звили в Україні кубло розгалуженої контрреволюційної організації. На жаль, члени політбюро ЦК КП(б)У не поставили під сумнів ці звинувачення, не Зажадали ретельного з'ясування справи, прийнявши на віру повідомлення ДПУ. Не добившись спростування страшного звинувачення, М. О. Скрипник 7 липня 1933 р. застрелився.

Впадає в око одностайність, з якою партійне і державне керівництво республіки накидалося на чергові жертви сталінізму, зокрема й зі свого середовища. Так було й тоді, коли почалося цькування М. О. Скрипника. У своїх виступах С. В. Косіор, П. П. Постишев, В. П. За-тонський, В. Я. Чубар, П. П. Шліхтер, А. А. Хвиля та інші в один голос викривали стару заслужену людину. Вони напосідливо вимагали від нього визнання неіснуючих помилок. Сьогодні важко відповісти на запитання, що це було: вияв дисциплінованості партійців, чи ганебні вчинки, чи поступки перед своєю совістю чи, може, звичайна людська слабкість - спроба самозахисту. Щодо останньої, то вона не вдалася: всі ці діячі згодом самі стали жертвами сталінської системи.

Схожі статті




Історія України - Коваль М. В. - Від неприязні - до фізичного знищення інтелігенції

Предыдущая | Следующая