Історія України - Коваль М. В. - Розширення репресій

Необгрунтовані репресії, що на рубежі 20-30-х рр. зловісною хвилею захопили багатьох людей, були лише своєрідною прелюдією до 1937 р., який залишився у пам'яті народу як гіркий і трагічний символ жахливих злочинів. Це свавілля стало можливим через те, що керівництво партії і держави, широкі маси партій-ців не виступили відразу й рішуче проти неправедних обвинувачень чесних людей.

Свою власну точку зору щодо масових репресій та інших деформацій життя висловлювали далеко не всі партійні і державні керівники республіки. Переважна більшість їх вважали за краще для себе не розмірковувати, а слухняно підкорятися сталінському диктату, страхітливому пожиранню адміністративно-командною системою своїх творців.

Особливо масовими і жорстокими були репресії після вбивства С. М. Кірова 1 грудня 1934 р. Жертвами їх стали передусім ті, хто при самому зародку сталінських злодіянь не став їм на перешкоді - партійні й радянські діячі, члени ЦК партії, колишні в'язні царських казематів й одночасно творці революції, вчені, маршали, наркоми, митці, вчителі, інженерно-технічні працівники, дореволюційна інтелігенція і фахівці молодої, радянської генерації, робітники, селяни.

Серед перших жертв нової кампанії репресій в Україні з-поміж керівних діячів республіки був Ю. М. Коцюбинський - член партії з 1913 р., учасник жовтневого перевороту й штурму Зимового палацу. Свого часу він командував радянськими військами, що вели боротьбу проти військ Центральної Ради і на своїх багнетах несли поневолення українському народові, який прагнув свободи й незалежності. Згодом, по закінченні громадянської війни, займав різні державні та дипломатичні посади. Після самогубства М. О. Скрипника в 1933 р. його було призначено головою держплану і заступником голови Раднаркому УРСР, а невдовзі звільнено і виключено з партії. Цей акт за сталінською режисурою, без будь якого з'ясування провини, слухняно здійснило тодішнє керівництво КП (б) У й Раднаркому республіки. У лютому 1935 р. Ю. М. Коцюбинського заарештували, а в 1937 р, розстріляли.

У 1937 р. було страчено одного з організаторів Компартії України, колишнього секретаря і першого секретаря ЦК КП(б)У Е. Й. Квірінга. Тоді ж було заарештовано й згодом розстріляно X. Г. Раковського - Голову Раднаркому України з січня 1919 р, до липня 1923 p., а також беззмінного члена радянського уряду республіки В. П. Затонського. У ті ж роки за таємничих обставин загинув голова Ради народних комісарів України П. П. Любченко. Було фактично розгромлено Централь^ ний Комітет КП(б)У, обраний на XIII з'їзді Компартії України в 1937 р. Із 62 членів ЦК необгрунтовано обвинувачено у ворожій діяльності й виключено з партії 55 чоловік. Із 11 членів політбюро, обраних на пленумі ЦК після з'їзду, загинуло 10; з 5 кандидатів у члени політбюро - 4 чоловіки. Репресовано усіх 9 членів Оргбюро, поміж них С. В. Косіора, М. М. Попова, К. В. Сухомли-на, М. М. Хатаєвича та ін. Було звільнено з роботи і репресовано багатьох комсомольських працівників України, а сам ЦК ЛКСМУ розпущено. Згодом керівне ядро комсомолу республіки зазнало повторного розгрому.

Особливо страшного удару було завдано військовим кадрам. Не обійшла ця трагедія і розташовані на території України військові округи. Зокрема, були заарештовані й розстріляні командуючий військами Київського військового округу Й. Е. Якір і командуючий військами Харківського військового округу І. Н. Дубовий. Після цього почалося масове винищення командних кадрів цих двох округів, де працювало чимало відомих воєначальників. Штаб КВО, над створенням якого Й. Е. Якір працював 12 років, згуртувавши колектив однодумців, талановитих фахівців-новаторів, здатних вирішувати найскладніші завдання, був цілковито знищений. Тільки протягом червня 1937 р.- жовтня 1938 p. в Україні було безпідставно репресовано сотні командирів і політпрацівників, зокрема понад 150 чоловік командного складу витого рангу тільки в Київському та Харківському військових округах (Б. М. Думенко, Є. І. Ковтюх, І. І. Гаркавий, І. І. Федько та ін.).

Відповідальність за це лежить на тодішньому керівництві комуністичної партії, яке видавало ці страхітливі діяння за гострі потреби соціалістичного будівництва.

Сталінське свавілля не тільки позбавляло волі чи життя маси людей. Воно розбещувало Тих, кого обминула трагічна доля. Гинула віра людей у добро, падали авторитети, тьмяніли світлі ідеали. І навпаки, заохочувалися мерзотні діяння - доноси, наклепницькі заяви один на одного тощо.

Репресивний апарат працював з повним напруженням. Лук'янівська та інші в'язниці України вже не вміщали заарештованих. Один за одним наповнювалися тілами розстріляних рови у Биківні під Києвом, на Рутченковому полі, що на околиці Донецька (тоді Сталіно), в балці "Суччя" під Луганськом та в інших місцях республіки.

Отже, світле й омріяне, що до нього прагнули мільйони трудівників республіки, співіснувало в ті роки з соціальною незахищеністю, жорстокістю, понівеченими долями мільйонів людей.

Схожі статті




Історія України - Коваль М. В. - Розширення репресій

Предыдущая | Следующая