Історія релігії в Україні - Колодний А. М. - Дискурс державно-церковної політики в II Речі Посполитій

Тернистий шлях до українізації й автокефалії православної церкви тривав на українських землях, які опинилися в міжвоєнний період (1918-1939) під владою Польщі, в умовах проведення полонізаційних акцій, спрямованих на ліквідацію або "організацію" (що означало фактичне переродження) православної церкви в напряму, вигідному для асиміляційної політики II Речі Посполитої на цих землях. Зворотний процес - українізація православ'я, певною мірою, це реакція українського населення Волині, Підляшшя, Полісся на ці дії польського уряду та римсько-католицької церкви. Взаємовиключні процеси полонізації й українізації православ'я в Польщі в означений період варто простежити одночасно під кутом впливу різних, іноді гармонійно діючих, а часто різновекторних факторів, суб'єктів, тенденцій.

Досвід міжвоєнного двадцятиріччя (1918-1939) у сфері національних відносин, церковно-релігійного життя, державно-церковної політики II Речі Посполитої безпосередньо рефлексує в сучасність. По суті, на тій же території західних областей України сьогодні вирішуються ті самі проблеми в українському православ'ї: майнові, мовно-літургійні, канонічно-юрисдикційні. Досвід розв'язання їх у 20-30-х роках (хоча в інших і значно відмінних державних, політичних, правових, соціальних і національно-культурніших умовах) не втратив своєї актуальності і сьогодні.

Дискурс офіційної державної політики II Речі Посполитої у міжвоєнний період (1918-1939) обумовлювався пошуками шляхів і методів інтеграції східних земель, заселених в основному українцями та білорусами. Йшлося про ідентифікацію з польською державністю автохтонного населення так званих східних кресів, значна частина якого - українці Волині, Підляшшя, Полісся. Влада намагалася інтенсифікувати національну асиміляцію, діючи методами преференціювання інтересів католицької церкви, використовуючи релігію й церкву як інструмент інтеграції некатолицького населення з польською державністю.

У суспільній свідомості поляків склався образ православної церкви як церкви російської, ворожої польській державності. Тому й саме врегулювання стосунків держави з цією церквою розглядалося польськими урядовцями як "ліквідація наслідків поневолення, здійснюваного ворожою полякам Російською імперією". Саме цей фактор, як вважали польські державні чинники, викликав "проблему співвідношення дійсних потреб православного віросповідання, необхідність пристосування кількості парафій і церков до кількості віруючих, а також ревіндикацію й репарацію поунійних дібр, які присвоїла православна церква".

Ревіндикація та її наслідки

Безсумнівний вплив на державну політику щодо православ'я в Польщі мало прагнення католицької церкви до ре-віндикації маєтків, сакральних об'єктів, якими володіла православна церква після поділів Польщі, бо римсько-католицька церква не хотіла допустити рівноваги й рівноправності віровизнань у Польщі.

Акції тиску на православ'я розпочалися в 1918 р. ще перед тим, як було проголошено Польську державу. Важливим урядовим документом, на підставі якого в подальшому здійснювалися акції, що були відомими як "ревіндикація церков", стало Розпорядження Комісара Східних Земель від 27 жовтня 1919 р. Протягом 1919-1920 років тільки в східних воєводствах Польщі в православних відібрали близько 400 культових споруд.

Ревіндикаційні акції мотивувалися тим, що за часів російського панування на цих землях православна церква також вимагала в російського уряду обмеження прав римсько-католицької церкви. Відстоювання історичної справедливості владними структурами Польщі та ієрархією римсько-католицької церкви Польщі вбачалося в тому, щоб повернути католикам втрачену багато років тому власність: храми, майно, угіддя.

Нового удару православній церкві в Польщі було завдано в 1929 р., коли римсько-католицькі єпископи внесли до судів позови з вимогами повернути католицькій церкві 724 православних храми та цілий ряд монастирів. Якщо врахувати, що загальна чисельність православних церков у Польщі на цей час становила 1169 споруд, то, зрозуміло, що відняття такої кількості храмів могло завдати непоправної шкоди православ'ю. Ініціатори цього етапу ревіндикації не обтяжили себе очікуванням остаточних рішень судів й оперативно приступили до реалізації своїх намірів. Хоча Найвищий Суд Польщі 20 листопада 1933 р. відхилив претензії римсько-католицьких єпископів, однак лише 10 храмів з усіх тих, які на цей час було віднято в православних на користь римо-католиків, повернули власникам. У більшості випадків відняті в православних храми поступово занепадали й гинули.

Відстоюючи інтереси й законні права православного населення Польщі, велику роботу в цьому напрямі здійснило керівництво православної церкви. її Синод прийняв рішення про створення в кожній єпархії спеціальних комітетів захисту прав православної церкви. Ці комітети збирали документальні підтвердження прав православних на культові споруди та їхнє майно, детально встановлювали й оприлюднювали віросповідну належність населення в усіх тих місцевостях, де мала відбутися ревіндикація. Виявилося, що, наприклад, у Волинській і Поліській єпархіях у 65 місцевостях, в яких майно православних громад підлягало ревіндикації, не проживало жодного римо-католика, в 73 місцевостях їх було не більше 5, а в 76 - не більше 20.

Цей етап ревіндикації збігся із сумнозвісною пацифікацією (умиротворенням) - широкою репресивною акцією польської влади, здійснюваної в східних регіонах Польщі. Економічна криза, страйки, революційні виступи місцевого населення, пацифікаційні акції, яким загалом було піддано до 800 сіл, нові претензії римсько-католицьких єпископів на православні храми вкрай загострили соціально-політичний стан у Польщі.

Схожі статті




Історія релігії в Україні - Колодний А. М. - Дискурс державно-церковної політики в II Речі Посполитій

Предыдущая | Следующая