Історія релігій - Лубський В. І. - Отці церкви

Вже в новозавітних текстах висловлено основні положення христологічного вчення, згідно з яким Христос є Боголюдиною, що одночасно має людську і божественну природу, що він є Логос (Слово), яке з'єднує людей з Богом. До цього христологічного уявлення включено вчення про троїстість божества, яка складається з Бога-Отця, Бога-Сина і Бога-Духа Святого.

Повернувшись до питання про співвідношення Бога-Отця і Бога-Сина, Арій з Александрії (256 чи 280-336) висловив думку, що Ісус не був народжений Богом, але створений ним. Отже, він не єдиносущний Богу-Отцю, а подібносущий йому. У грецькій мові різниця в цих словах полягає лише в одній букві "і". Але і в цю різницю було закладено дуже велике смислове значення: чи є Ісус Христос Богом? Адже він був лише подібний Богу. Йшлося про долю християнства. Арій одразу знайшов спільників: сім пресвітерів і дванадцять дияконів були його першими послідовниками. Не можна не помітити, що аріанство намагалося вирішити нерозв'язне - суперечливість поєднання іудейського послідовного монотеїзму із залишками язичницького політеїзму. Імператор Константин (306-337), який на той час уже достатньо визначився відносно християнства як майбутньої державної релігії Римської імперії, кинувся його рятувати. Це підлило олії у вогонь: до своїх виступів з релігійних питань єгиптяни привнесли політичні мотиви, що заперечували централізаторську політику імперської влади. Аріанство, проти якого виступив Константин, стало масовим рухом. Константанові для його подолання довелось створити і скликали вищий орган церковної влади - собор, який отримав назву Вселенського. Аріанство було засуджене собором, але не так послідовно і рішуче, як були засуджене інші єресі іншими соборами. Було прийняте рішення про рівність сутностей двох перших осіб Трійці, що стало великою поступкою аріанству. Почались утиски аріанців і церквою, і державою.

Після смерті Константина в 337 р. імперія була поділена на три частини (на трьох його синів), але з 353 р. Констанцій II (337-361), який усунув своїх братів, знову стає єдиновладним імператором і реабілітує аріанство. Боротьба між ортодоксальним (нікейським) напрямом і аріанством ускладнюється. Новий імператор Юліан II Відступник (361-363) взагалі відмовився від християнства. Лише в 381 р. II Вселенський собор у Константинополі за імператора Феодосія І Великого (379-395) остаточно засудив аріанство і сформулював богословське положення "одна-єдина божественна субстанція в трьох особах". Так завершилися "христологічні дискусії" IV ст., які потім ще довго відгукувалися в історії християнства.

Отці церкви

"Христологічні дискусії" IV ст. спричинили посилену теоретичну діяльність християнських богословів. У церкві склалася група видатних богословів, що вели плідну і активну богословсько-літературну діяльність. Вони, писали трактати, листи, проповіді, молитви, вірші, перекладали латиною християнську літературу. Це було продовження патристики II-III ст., започаткованої ще апологетами. Більшість із найвідоміших богословів цього часу згодом були оголошені церквою святими і віднесені до числа отців церкви.

На Сході це був єпископ Александрійський Афанасій (296-373), непримиренний борець з аріанством і прихильник незалежності церкви від імператорської влади. П'ять разів був усунений від кафедри, підданий вигнанню в Галію, Єгипет та в інші місця, він не переставав захищати нікейське християнство. Пізніше проявили себе Василій Кесарійський (бл. 330-379), названий Великим, його брат Григорій Нісський (бл. 335-394) і Григорій Назіанзін (бл. 330-390). Усі вони були родом з Малої Азії, з Каппадокії, звідки і дістали назву каппадокійців. Каппадокійці переносили в теологію платонівську діалектику, підкреслюючи ортодоксальні християнські ідеї.

Вони теоретично підготували скликання II Вселенського собору в Константинополі 381 р., де було засуджено аріанство.

Плеяду східних отців церкви прикрасив Константинопольський патріарх Іван Золотоустий (бл. 350-407), плідний автор богословських та історичних творів, блискучий промовець, полум'яний викривач пороків сучасного йому суспільства. Двічі був позбавлений патріаршого престолу, а згодом визнаний святим.

Східну гілку патристики завершив Іван Дамаскін (бл. 675-753), який разом з тим заклав основи схоластики в богослов'ї.

На Заході Римської імперії видатними отцями церкви були єпископ Мілана Амвросій, Августин, Єронім і Григорій І Великий.

Видатний християнський теолог і церковний діяч Амвросій Медіоланський (бл. 340-397) як єпископ виборював інтереси церкви в імператорської влади, започаткував церковну етику в творі "Про обов'язки священнослужителів", розробив основи західноєвропейського ритуального співу (названий амвросієвським співом).

Помітне місце серед діячів патристики Заходу належить єпископу Гіппонському (північ Африки) Августину Блаженному (354-430) - беззаперечному авторитету в галузі богослов'я та філософії за часів Середньовіччя. Особливу увагу Августин приділив філософському обгрунтуванню християнства на основі неоплатонізму. Розглядаючи Бога як абсолютне буття, він виходить із самоочевидності людського мислення і виводить буття Бога із самосвідомості людини, бо Бог існує тому, що людина мислить про нього. Августин знову порушив у християнстві питання про людську особистість. У творі "Сповідь", де він розповідає свою біографію, Августин розглядає процес становлення особистості, користуючись методом психологічного самоаналізу. Але Особисті тенденції в Августина підлягають безумовному підкоренню теїстичного визначення.

У творі "Про Град Божий" Августин викладає християнську концепцію історії. Цей твір він почав писати в 413 р. під впливом загарбання Риму вестготами Алариха в 410 р., закінчив у 427 р. За чотирнадцять років написано було двадцять дві книги. Перші десять присвячені аналізу історії Римської держави. Наступні дванадцять викладають загальну концепцію історії в розумінні Августина. Люди, вважає Августин, утворюють дві спільноти: "град земний", державність, яка обслуговує суспільні інтереси людей; і "Град Божий", духовну спільноту, в якій людина відчуває Бога, висловлює свою любов до Бога. У першій існує зло, насильство, це град Сатани. У другій - добро, благодать, це Град Бога. Ці дві основи є в кожній державі, в усьому світі, у будь-якому суспільстві. Августин, виходячи з такої конструкції держави і суспільства, викриває пороки Риму, але не для того, щоб їх негайно виправити. Теологічний детермінізм, який сповідає Августин, цього не передбачає. Просто треба надати право церкві вирішувати це питання. Людина повинна пристати до Граду Божого, бо діє божественне визначення. Вчення про благодать і визначення в суспільстві має визначити суспільну позицію людини. При цьому не може бути насильства, бо воно є виявом гріховності. Але насильство існує, бо воно теж передбачене та неминуче, хоч і заслуговує на осуд. Державну владу він називав великою бандою розбійників.

Августин був вищим богословським авторитетом на Заході аж до Томи Аквінського. Він вплинув на схоластичну орієнтацію християнського богослов'я, його вчення сприйняли католики і протестанти, його навіть вважають попередником екзистенціалізму.

Про Єроніма (пом. 420) відомо, що він був перекладачем Старого і Нового Завіту латинською мовою, унаслідок чого християнство одержало Біблію-Вульгату. Цей текст вважається канонічним для західної церкви. Григорій І Великий (бл. 540-604), Папа Римський з 590 р., завершив цей період розвитку західного богослов'я рядом творів і реформами церковних співів.

Схожі статті




Історія релігій - Лубський В. І. - Отці церкви

Предыдущая | Следующая