Історія держави і права України - Терлюк І. Я. - Військове будівництво

Чи не найвагомішим досягненням у процесі державотворення ЗУНР вважають розбудову власних збройних сил, необхідність створення яких об'єктивно зумовлювалася несприятливою для Республіки геополітичною ситуацією. З проголошенням держави ЗУНР опинилася під загрозою військової інтервенції з боку Румунії та новоутвореної Польської держави. Кожна з цих держав, що значно перевищувала ЗУНР за територією та населенням, підтримувалася Антантою. До того ж, Польща також отримувала військову та фінансову допомогу з боку Франції.

Вже з перших днів проголошення держави військове будівництво в Республіці мало характер спрямованого на захист національної державності стихійного народного руху, початок якому поклав патріотичний заклик УН Ради до українців стати на захист рідного краю (1 листопада 1918 р.). У відозві УН Ради "Під зброю" (5 листопада 1918 р.) обгрунтовувалася необхідність створення власної армії, містився заклик до українців добровільно записуватися до української армії. Зрештою, на місцях керівництвом військових повітових команд, а нерідко з власної ініціативи колишніх січових стрільців, старшин і Підстарший австрійської армії, на добровільних засадах формувалися бойові підрозділи, що найчастіше іменувалися за назвою Міста чи села, де вони виникали (Хирів, Щирець. Рудки, Яворів, У гнів, Золочів, також Північ, Схід) або за іменами своїх командирів (наприклад, група Бізанца чи Кравса). Найчастіше такі бойові загони створювалися в умовах безпосередньої польської загрози захоплення міста, залізничного шляху чи нової, вигіднішої позиції для фронтової лінії (С. Макарчук). Як свідчать документи і сучасники тих подій, майже все студентство, учні старших класів гімназій, шкіл, робітники і селяни в масовому порядку вступали добровольцями до армії (Тищик). Населення постачало військо харчами, взуттям, медикаментами тощо.

Правовою основою побудови регулярної армії ЗУНР - Української Галицької Армії (УГА) - стали нормативні акти УН Ради, Державного Секретаріату та Державного секретарства військових справ. У функції Державного секретарства військових справ (далі - ДСВС) входило забезпечення армії підготовленими військовослужбовцями і матеріальними засобами, озброєнням та боєприпасами На місцях йому підпорядковувалися окружні та повітові військові команди, правове становище яких було визначено розпорядженням Державного секретарства військових справ (3 грудня 1918 р.). Функції генерального штабу УГА здійснювала Українська Генеральна команда (з 1 листопада 1918 р.), очолювана комендантом (командуючим) УГА. Перейменована (8 листопада 1918 р.) на Начальну Команду Галицької Армії, вона безпосередньо здійснювала управління військовими структурами на фронті та у тилу, а також керівництво військовими операціями.

Постановою УН Ради (13 листопада 1918 р.) було затверджено текст присяги для військовослужбовців. А розпорядженням ДСВС (13 листопада 1918 р.) затверджувалася організаційно-штатна структура збройних сил ЗУНР. Вона базувалася на загальному військовому обов'язку й територіальному принципі комплектування. На основі цього розпорядження було проведено облік озброєнь і військового спорядження, і вся територія держави була поділена на три військові області: А-"Львів", Б-"Тернопіль", В-"Станіславськ" та 12 військових округів (по чотири у кожній). До обов'язків окружних команд входили завдання набору і вишколу жовнірів (стрільців) для армії, організація і лікування поранених, відновлення живих сил армії, забезпечення армії матеріальними ресурсами, боротьба проти антидержавних деструктивних елементів і бунтів. У підпорядкуванні обласних і окружних команд були сили жандармерії, озброєні підрозділи служби зв'язку тощо (С. Макарчук). Однак такі довільні й слабо організовані структури УГА не могли виконувати поставлені перед армією завдання. Тому після призначення на посаду командувача УГА генерала М. Омеляновича-Павленка та начальника штабу С. Мишківського (січень 1919 р.), було розроблено організаційну структуру армії шляхом її поділу на корпуси та бригади.

Було утворено три армійських корпуси, які на початках відповідали військовим областям. У кожному корпусі нараховувалося по чотири бригади (одна бригада складалася з 5-6 тис. чол.). Бригади, у свою чергу, складалися з чотирьох куренів піхоти, артилерійського полку, сотень кінноти, саперів та інших підрозділів. Всього налічувалось 12 бригад. Кожна бригада мала свій порядковий номер і назву військового округу, звідки вона черпала резерви і поповнення (наприклад, 1-ша коломийська, 2-га бережанська і т. ін.).

У процесі реорганізації бригад (травень 1919 р.) за окрему військову одиницю (військову частину) було прийнято курінь, що складався з чотирьох-п'яти сотень. Полки як військові частини залишалися лише в окремих випадках, зокрема там, де вони формувалися на основі Українських Січових Стрільців (С. Макарчук). Полками називалися також артилерійські частини бригад, куди входило три-п'ять батарей. Сотня як структурна одиниця мала у складі декілька чет. Найнижчим військовим підрозділом вважався рій (десяток). Отже, військова піраміда становила схему: рій - чета - сотня - курінь - бригада - корпус - УГА.

Під час Чортківської офензиви (наступу), у червні 1919 р., армія досягла значних результатів, і тільки відсутність зброї та боєприпасів не дали змоги розвинути успіх. У цей час була проведена часткова реорганізація армії та тилових служб. Зокрема, прийнято рішення про утворення двох нових корпусів і створено Запілля та Команду Етапу Армії. Остання з уведенням Диктатури мала замінити ДСВС, хоча чимало функцій останнього після переходу армії на Наддніпрянщину об'єктивно перейшло до Начальної Команди. Та й сама Команда Етапу підпорядковувалася тоді вже Начальній Команді.

У складі УГА були такі види військ та служб: піхота (основа збройних сил), кіннота (найбільш слабкий в УГА вид військ), артилерія (найбільш боєздатний в УГА вид військ), авіація - "летунський відділ" (створений у грудні 1918 р.; підпорядковувався безпосередньо ДСВС; складався з трьох сотень - бойової, розвідувальної та ремонтної; однією з сотень командував сотник Петро Франко), військово-судові органи (військове судочинство й прокуратура), польова жандармерія (головне, завдання - боротьба з дезертирством й охорона правопорядку у військових частинах за межами фронту; при бригадах діяли відділи польової жандармерії (30-50 осіб), а при корпусах - сотні), ветеринарна та санітарна служби, служба постачання (інтендатура), польова пошта (з лютого 1919 р.), частини технічного забезпечення (сапери, кантоністи, залізничники) та зв'язку (при корпусних командах і при Начальній існували сотні зв'язку з відділами - телефонним, телеграфним і будівельним: широко використовувалися посильні та шифрування повідомлень).

У структурі УГА під назвою "Преподобництво" діяв також вищий духовний уряд. Правовою основою його діяльності став наказ ДСВС "Про організацію духівництва українського війська" (1 січня 1919 р.), згідно з яким утворено вищий орган польового духівництва - Зарядче Преподобництво. Водночас при Начальній Команді УГА створено Польове Преподобництво. Останньому безпосередньо підлягали усі військові духівники (капелани) бойових частин від полку до корпусу, тоді як Зарядче Преподобництво керувало діяльністю капеланів у тилу - при лікарнях, лазаретах (Д. Забзалюк). До структур польового духівництва входили утворені у складі штабів галицьких корпусів відповідні реферантури. яким підпорядковано відділи духівників бригад і полків. Вони обслуговували стрілецькі курені, сотні та інші підрозділи фронтових частин. Загальне керівництво діяльністю служби військового духівництва покладалося на Зарядче Преподобництво. Воно відповідало за їх матеріальне забезпечення й дотримання правового статусу, і вирішувало кадрові проблеми. Капелани, окрім своїх безпосередніх обов'язків, мали вести "метрики смерті" по загиблих в боях чи померлих в лікарнях військовослужбовців, а також організовувати поховання полеглих воїнів, облаштовувати стрілецькі цвинтарі. Для цієї мети часто залучалися місцеві церкви, де в книгах фіксувалися дані про полеглих.

В УГА були встановлені такі військові звання для рядових солдатів (жовнірів): стрілець, старший стрілець, вістун. Потім - десятник, булавний (сержант) або старший десятник, бунчужний (старший сержант) або булавний старший десятник, підхорунжий (за свідченнями окремих авторів); молодші офіцерські звання: хорунжий, четар (лейтенант), поручник (старший лейтенант), сотник (капітан); старші офіцерські: отаман (майор), осавул (потім - підполковник), полковник, генеральські: генерал-четар, генерал-поручник, генерал-сотник.

Схожі статті




Історія держави і права України - Терлюк І. Я. - Військове будівництво

Предыдущая | Следующая