Історія держави і права України - Терлюк І. Я. - Основні риси цивільного права

Суб'єктами цивільного права визнавалися людина (фізична особа) та об'єднання фізичних осіб (юридична особа). Повна дієздатність суб'єкта Наставала - для чоловіків у 18 років, для жінок у 15 років. Малолітні діти перебували під опікою батьків або опікунів. Обмеженою правоздатністю користувалася жінка (цивільно-правові дії за неї виконували батько або чоловік). Проте це не стосувалося жінок-удів. Удова могла провадити самостійне господарство й користувалася при цьому повною правоздатністю. Підставами для обмеження чи позбавлення правоздатності були нелегальність народження (обмеження щодо осіб нешлюбного походження) та фізичні причини. В останньому випадку діє - та правоздатності позбавлялися недоумкуваті з народження та божевільні під час хвороби, а також глухі, сліпі від народження. Найповнішу правоздатність мали привілейовані верстви суспільства - козацька старшина (шляхта) та козацтво. На правоздатність особи впливала також віросповідна та національна належність. Відступники від християнства, євреї, мусульмани позбавлялися права набувати у власність нерухоме майно, брати в заставу та орендувати нерухомість. Значно впливали на правоздатність особи честь, повага й моральна поведінка. Наприклад, марнотратники і п'яниці перебували під опікою, не мали права успадковувати згідно із заповітом і самі укладати заповіти й договори. Об'єктами цивільного права Гетьманщини були права, речі (нерухомі, рухомі) та, в деяких випадках, невільники.

Речові права

Правова дійсність того часу з речових прав знала інститути власності, володіння й сервітутне право.

Основним речовим правом було право власності. У Гетьманщині мирно співіснували три форми власності: загальнодержавна (загальновійськова), індивідуальна (приватна) і громадська (колективна). Право власності розумілось як володіння, користування й розпорядження об'єктом власності. Розрізняли право власності на рухоме, спадкове й набуте майно.

Найвагомішим у цивільно-правовому житті було право власності на землю. Воно обумовлювалося військовою чи якоюсь іншою службою державі. Найважливішою повинністю в гетьманській державі вважалася військова служба. В основі повинності військової служби лежало право володіння нерухомим майном - землями, даними під умову відбування військової служби; згодом цю повинність було поширено на всі землі - як спадкові, так і набуті іншими способами.

Існували земельні володіння на правах повної власності - "зупольні" (вотчинні). Таку земельну власність, на відміну від тимчасової (рангової), можна було купити, продати, успадкувати, поміняти тощо. Тимчасові володіння надавались особам на строк державної або військової служби. Земельну власність можна було набути у спосіб заволодіння чи займанщини вільних земель або через надання, що фіксувалось у державних актах (царських жалуваних грамотах, гетьманських універсалах тощо), судових декретах, договорах. Право власності припинялося через відмову власника від речі, передання права іншим суб'єктам на підставі договору, конфіскацію, знищення речі або втрату її за давністю.

Найголовнішим елементом права власності було володіння. Воно трактувалось як самостійний правовий інститут і як одне з повноважень власника. Залежно від способу набуття розрізнялося декілька видів володіння. За способом набуття володіння поділяли також на законні й незаконні.

Права на чужі речі (сервітути) поширювалися на мисливські, рибальські та інші угіддя і виникали в той час, коли ще ліси чи луки нікому не належали за правом власності. Згодом, коли, внаслідок розподілу громадської власності (надання актами верховної владі або й захоплення), ліси й землі перейшли у приватну власність, такі угіддя стали складовою частиною приватної власності чи безпосереднім об'єктом такої власності. Для їх господарської експлуатації необхідно було мати право вільного проходу і проїзду через чужі землі й ліси, а також право користування чужим лісом дій потреб мисливства та інших промислів. Тому найпоширенішим" серед сервітутів в Україні були сервітути проходу й проїзду в чужі ліси й землі та користування чужими лісами для потреб рибальського, мисливського та бджолярського господарства.

Значного поширення у Гетьманщині набули норми сусідського права, що розглядалося (А. Яковлів) як одна з форм обмеження прав: власності і лежало в основі багатьох міських сервітутів. Було унормовано такі міські сервітути: світла й вигляду на чужий двір, стоці води, користування спільною стіною або стіною сусіда тощо. Детально також урегульовувалися питання взаємовідносин сусідів;1 приводу садів, межових дерев, будівель, небезпечних у санітарному на пожежному аспекті, спільної межі, огорожі суміжних грунтів тощо.

Зобов'язальне право було найбільш розвиненим з усіх інституті цивільного права Гетьманщини (А. Яковлів, В. Кульчицький). В українському середньовічному суспільстві передовсім зобов'язальних право було запорукою забезпечення особистих і майнових про! Зобов'язання як правовий інститут у тогочасній Україні розумілись як право на майно особи, яка не виконала договору чи заподіяти якусь шкоду. Тому розрізняли зобов'язання, що випливали з договорів, і зобов'язання із заподіяння шкоди. Детально регламентулися договори купівлі-продажу, позики, застави, поруки, найму майна (оренди), дарування.

Договір купівлі-продажу у складі нерухомості укладався в письмовій формі з подальшим записом до урядових книг. Продавець такого договору не міг анулювати, якщо покупець володів маєтком більш як півтора року. Детально унормовувалися зобов'язання продавця обороняти покупця від претензій сторонніх осіб щодо проданої речі (евікція). Засобом забезпечення договору купівлі-продажу був завдаток.

Договір позики також реалізовувався у двох формах: усній (для дрібних позик) і письмовій (для всіх інших). Було визначено правила щодо здійснення прав кредитора та виконання зобов'язання боржником. Зокрема, на права й зобов'язання сторін, що випливали з договору позики, не впливав строк давності. Було визначено правила примусового стягнення боргів. Можна було також перездати боргові зобов'язання.

Договори про заставу майна й поруки розглядались як правові засоби захисту зобов'язань, насамперед позики. Заставодавець у забезпечення договору позики (звичайно грошей) віддавав кредиторові у володіння своє нерухоме майно з правом чи без права користування. Заставити власне нерухоме майно можна було на різних умовах: на певний строк чи безстроково, на строк під умовою втрати права власності в разі недотримання умов договору. У випадку смерті боржника до закінчення строку платежу спадкоємці діставали право викупити заставу без огляду на строк або давність. Застава рухомих речей містила менше умовностей. Після закінчення строку застави кредитор мав право продати заставну річ, із виторгу покрити борг, а решту віддати боржникові. Порука могла укладатися замість договору застави. На підставі поруки третя особа зобов'язувалася повернути борг кредиторові у разі неповернення його основним боржником. Правочинною була також кругова порука кількох осіб і, відповідно, їхня спільна відповідальність. Зобов'язання поручителя переходили до його спадкоємців.

Договір найму майна (оренди) мав своїм предметом передання нерухомого майна власником орендареві у володіння й користування на певний строк і за певну плату. Розмір орендної платні встановлювався волею договірних сторін або нормами звичаєвого права. Орендар відповідав за будь-яку шкоду, заподіяну найманому маєткові через його провину. У цьому випадку власник залишав за собою право достроково припинити договір найму. Зазвичай, договір найму втрачав чинність у випадку смерті орендаря чи власника. Недоплачену орендну платню власник мав право вимагати як борг.

Договір дарування складався усно, в присутності свідків, або письмово. Обіцянка щось подарувати, сказана на словах, жартома або в п'яному стані, правової сили не мала. Також недійсним уважався договір дарування, навіть письмовий, в якому йшлося про неморальні чи протиправні речі.

Схожі статті




Історія держави і права України - Терлюк І. Я. - Основні риси цивільного права

Предыдущая | Следующая