Історія держави і права України - Музиченко П. П. - Судові органи

Ліквідація судової системи та інших правоохоронних органів була складовою частиною більшовицької програми повної руйнації залишків структур державного апарату царського режиму, Тимчасового уряду, Центральної ради, Гетьманату та Директорії.

Судові органи

Юридичним оформленням початку радянського судового будівництва в Україні була постанова Народного Секретаріату України "Про введення народного суду" від 4 січня 1918 року. Народні суди повітів і міст були головною ланкою судової системи. За постановою створювалися дільниці, повітові і міські народні суди. Вироки і рішення народного суду були остаточними і не підлягали апеляційному і касаційному оскарженню.

Постанова від 4 січня 1918 року передбачала створення революційних трибуналів. 23 січня 1918 року приймається Положення про революційні трибунали, в якому були висвітлені питання їх організації та процесуальної форми діяльності.

У перший рік своєї діяльності радянська влада захоплювалася ідеєю перерозподілу компетенції між державними і громадськими органами на користь останніх. Не обійшло це і судову систему. Постановою Народного Секретаріату від 20 січня 1918 року з підсудності народного суду вилучалося цілий ряд справ. Так, житлові справи передавалися на розгляд житлових камер при місцевих Радах, земельні справи підлягали розгляду в селянських земельних комітетах, справи, пов'язані з соціальним страхуванням, розглядалися в страхових органах, примирливих камерах, трудові спори мали розв'язуватися у відділах праці місцевих рад.

19 лютого 1919 року РН К УСРР прийняв декрет про суд, яким скасовував усі суди, організовані попередніми режимами. Серед юридичних актів, які формували судову систему, слід назвати Тимчасове положення про народні суди та революційні трибунали УСРР від 20 лютого 1919 року, декрет РН К УСРР "Про затвердження Верховного Касаційного суду" від 1б квітня 1919 року, інструкцію НКЮ УСРР "Про судоустрій" від 12 травня 1919 року.

У системі судів, що створювалися радянською владою, центральне місце належало революційним трибуналам, які запроваджувалися по одному на губернію. Чисельний склад трибуналу встановлював губвиконком, але вік не міг бути меншим 15. Справи розглядалися у складі 5, а з березня 1920 року-у складі 3 членів трибуналу. Члени трибуналу обиралися губ виконкомом терміном на 6 місяців. Попереднє слідство здійснювали особливі народні слідчі. Для виконання функцій звинувачення та захисту створювалися колегії обвинувачів і колегії правозаступників. До компетенції трибуналів відносилися справи про контрреволюційні злочини, державну зраду, шпигунство, злочини за посадою, спекуляцію тощо. У 1920 році ревтрибуналам були передані також справи про бандитизм, розбої, грабежі, розкрадання та деякі інші злочини.

Для розгляду справ особливої важливості наприкінці травня 1919 року був створений Верховний революційний трибунал, який діяв як суд першої інстанції.

За Тимчасовим положенням від 20 лютого 1919 року були ліквідовані повітові і міські народні суди. На базі дільничних судів створювався єдиний народний суд. Кількість таких судів в кожному місті і повіті і район їх дії визначались в містах - міськими радами, а в повітах - повітовими виконкомами рад. Як касаційна інстанція в кожному повіті були створені Ради (з'їзди) народних суддів. До них входили всі народні судді повіту.

Відповідно до Положення РНК УСРР "Про народні суди" від 26 жовтня 1920 року створювалися губернські Ради народних суддів, які мали постійний склад: голову, його замісників і від двох до п'яти постійних членів. До Ради входили також всі народні судді губернії, які приймали участь в її засіданнях за чергою.

При розгляді кримінальних справ народний суд діяв у складі народного судді і двох або шести народних засідателів, які обиралися загальними зборами міської ради в містах і виконавчими комітетами рад - у повітах. Для заняття посади народного судді обов'язковим був стаж політичної роботи. Народний суд розглядав справи про посягання на життя, згвалтування, нанесення тяжких тілесних ушкоджень, розбої, грабежі, підробку документів і знаків грошової оплати.

У Червоній армії для боротьби з контрреволюційними, військовими Й іншими злочинами були створені революційні військові трибунали. Положення про особливі військові трибунали було прийняте И грудня 1918 року.

До позасудових репресивних органів слід віднести також Всеукраїнську надзвичайну комісію, яку за прикладом РСФРР було створено декретом Тимчасового робітничо-селянського уряду України 12 грудня 1918 року. Головою ВУНК було призначено І. І. Шварца, а потім М. Я. Лаціса.

30 травня 1919 року ВУЦВК затвердив " Положення про Всеукраїнську і місцеві надзвичайні комісії". За цим Положенням ВУНК по боротьбі з контрреволюцією, шпигунством і бандитизмом створювалась як відділ Наркомату внутрішніх справ. У 1920 році ВУНК була пере-підпорядкована РНК УСРР. У структурному відношенні ВУНК поділялася на відділи: юридичний відділ, що вів розслідування і готував справи до ревтрибуналу; відділ іноземного контролю для боротьби з контрреволюційною діяльністю представників іноземних держав; оперативний відділ, до компетенції якого входило попередження і розкриття контрреволюційних злочинів. Місцеві надзвичайні комісії створювалися місцевими радами на правах їх відділів. Члени надзвичайних комісій призначались і відкликались виконкомами місцевих рад. По вертикалі місцеві НК підпорядковувались ВУНК.

17 травня 1920 року ВУЦВК прийняв декрет про створення Центрального управління надзвичайних комісій для боротьби з контрреволюцією, спекуляцією та злочинами за посадою (Цупнадком). За всю роботу НК відповідав начальник Цупнадкому, який підпорядковувався РНК УСРР. У складі Цупнадкому було створено політичний відділ для боротьби з анархо-бандитизмом і з українською націоналістичною контрреволюцією. Трохи пізніше було створено відділ для боротьби з контрреволюцією, саботажем та спекуляцією на транспорті.

Пряме керівництво діяльністю НК здійснювала більшовицька партія. Це призвело до грубих порушень законності, оскільки головною метою діяльності Н К була ліквідація ідеологічних противників.

На підставі виданого в кінці листопада 1918 року декрету Тимчасового робітничо-селянського уряду України "Про організацію влади на місцях" при військово-революційних комітетах були створені відділи народної міліції, які проводили боротьбу з грабежами і хуліганством, підтримували революційний порядок і діяли на громадських засадах,

5 лютого 1919 року уряд прийняв декрет про організацію радянської міліції на штатній основі. Поступово складалися карний розшук, загальна, судово-кримінальна, промислова, залізнична, річкова та морська міліція.

Організація та діяльність загальної міліції регламентувалася Інструкцією про організацію робітничо-селянської міліції, розробленою НКВС у середині 1919 року.

Головними завданнями міліції була боротьба зі злочинністю, охорона громадського порядку тощо. Всю систему міліції очолювало Головне управління радянської міліції НКВС УСРР. На місцях (у губерніях і повітах) створювалися місцеві управління міліції, які знаходилися в подвійному підпорядкуванні: НКВС і місцевим виконкомам рад.

На роботу в міліцію приймались особи, які досягли 21 - річного віку і мали робітниче або селянське походження.

Компетенція залізничної міліції була визначена постановою РН К УСРР "Про організацію залізничної міліції" від 18 червня 1919 року. Залізнична міліція вела боротьбу зі злочинами на транспорті, охороняла залізничні споруди, наглядала за очищенням залізничного полотна та порядком на станціях. Аналогічну компетенцію мали річкова та морська міліція. На промислову міліцію покладалася охорона заводів, фабрик та інших промислових об'єктів.

Улітку 1919 року в зв'язку з ускладненням воєнного становища Радянської республіки було вжито заходів до мілітаризації міліції. 30 липня Рала оборони України видала постанову "Про мілітаризацію міліції", згідно з якою 1/3 рядового та 1/5 командного складу міліції по черзі мали перебувати на фронті.

Остаточно система міліцейських органів склалася всередині 1920 року.

У період громадянської війни з метою "ізоляції ворожих елементів" створювалися табори примусових робіт, які підпорядковувалися НКВС і ВУНК.

Схожі статті




Історія держави і права України - Музиченко П. П. - Судові органи

Предыдущая | Следующая