Філософія історії - Бойченко І. В. - ЦІЛЕРАЦІОНАЛЬНА ДІЯ ІНДИВІДА

- термін введений М. Вебером у ході створення розуміючої соціології. Поряд з ціннісно-раціональною, афективною та традиційною дією термін означає один із чотирьох "ідеальних" типів соціальної дії та поведінки. Ц. д. і., за Вебером, -- дія осмислена, спрямована на досягнення чітко усвідомлюваних самим діючим індивідом цілей, для реалізації яких використовуються засоби, визнані адекватними таким індивідом. На відміну від ціннісно-раціональної, а тим більше - афективної чи традиційної дії, яка обмежена ірраціональними моментами відповідно до цінності афекту чи традиції і підпорядкована їм, Ц. д. і. - суто раціональна. Ц. д. і. - логічний конструкт, ідеальний тип і як такий постає зразком через співвіднесення, з допомогою якого Вебер виокремлює таку ієрархію інших типів дії, тією чи тією мірою наближених до Ц. д. і.: 1) більш чи менш наближено досягнутий правильно-раціональний тип; 2) суб'єктивно цілераціонально орієнтований тип; 3) дія, більш чи менш свідомо і однозначно цілераціонально орієнтована; 4) дія, орієнтована не цілераціонально, але зрозуміла за сенсом; 5) дія, за своїм сенсом більш чи менш зрозуміло вмотивована, але слабше чи сильніше порушувана вторгненням незрозумілих елементів; 6) дія, у якій зовсім незрозумілі психічні чи фізичні факти, пов'язані з людиною або в людині непомітними переходами. Розглядаючи Ц. д. і. як вихідну основу розуміючої соціології, Вебер прагне відмежуватися цим від тих соціологічних вчень, вихідним пунктом яких є такі соціальні утворення, як "економіка", "політика", "держава", "суспільство" тощо. Однак його позиція не є номіналістичною, по-перше, оскільки Ц. д. і. тлумачиться саме як ідеальний тип, по-друге, тому, що Ц. д. і. постає дією соціальною, що з самого початку передбачає орієнтацію агента дії на інших людей і, нарешті, по-третє, внаслідок того, що М. Вебер характеризує Ц. д. і. індивіда виходячи при цьому не з біологічної особини роду homo sapiens, а розглядаючи його як представника певного соціального типу (як він пише, "функціонера"). Таке розуміння Ц. д. і. виступає принципово продуктивною спробою збалансувати та органічно поєднати методологічні орієнтації соціального функціоналізму, з одного боку, та індивідуалізму - з іншого.

ЦІЦЕРОН Марк Туллій (106-43 до н. е.)

- римський державний діяч, оратор, філософ, теоретик риторики і класик художньої прози. Філософська система Ц. є своєрідним синтезом ідей чи не всіх напрямків і шкіл філософії еллінізму: періпатетизму (Стасей), академічної філософії (Філон із Лариси, Антіох із Аскалона), стоїцизму (Діодот і Посідоній), епікуреїзму (Федр, Зенон) та стиліста-ритора Деметрія. Особливо великий вплив справив на нього Посідоній. Певний час (у 44), після вбивства Цезаря, був фактичним правителем республіканського Риму, але в 43, після того як цезарі анці взяли гору, був убитий. Поширене переконання в еклектизмі Ц. засноване на тому, що він більше опікувався популяризацією грецької філософії, ніж обгрунтуванням і викладом власних, оригінальних філософських ідей. Однак, незважаючи на те, що Ц. справді основним своїм завданням вважав саме філософське просвітництво римлян на засадах досягнень давньогрецької філософії, слід, безперечно, визнати у нього наявність і власних, оригінальних філософських поглядів. Визначаючи філософію як культуру духу, він обстоює її гуманну природу і важливість суспільних функцій, доводить необхідність тісного зв'язку філософських побудов з реальною життєдіяльністю громадянського, республіканського суспільства. У своїх працях торкався питань онтології, натурфілософії і теорії пізнання ("Про природу богів", "Про передбачення", "Вчення академіків"), естетики, філософських питань літератури, риторики й стилістики ("Про оратора", "Брут, або про знаменитих ораторів", "Оратор"). Але основні його зусилля зосереджувалися на філософському осмисленні проблем моралі ("Про дружбу", "Про старість", "Про обов'язки", "Про межі добра і зла"), політичної практики й теорії ("Про державу", "Про закони"), місця, ролі й долі особистості у сучасному йому суспільстві ("Промови", "Листи до Аттіка, близьких, брата Квінта, М. Брута"). Ц. критикував епікурейський атомізм і, приєднуючись до вчення стоїків про доцільність та провидіння, визнавав безсмертя душі. Однак в етиці Ц. (вже всупереч стоїкам та й скептикам) заперечує фаталізм, обстоює свободу волі, безпосередньої вірогідності й всезагальної вродженості моральних понять. Доводив також необхідність звільнення від афектів душі чи їх подолання як явищ хаотичних і сумбурних. Втім, Ц. добре усвідомлював всю складність реалізації цієї мети; у реальному житті для нього взагалі є досить типовим незбіг декларованих моральних імперативів і фактичної поведінки, поєднання відчуття беззахисності, суперечливості й хисткості життєвого шляху людини і водночас - впевненості в абсолютності етичних максим; в теорії ж - категоричність тверджень і висновків без належної уваги й ретельності до послідовності, чіткості й належної аргументованості своїх доведень. У царині політичної теорії Ц. близький до розуміння права як природного феномена; найліпшою, слідом за Полівієм, вважав змішану форму державного правління, що поєднувала б сильні сторони монархії, аристократи та демократії, вбачаючи прафеномен її у державному устрої республіканського Риму (консулат, сенат, народне зібрання). Вплив поглядів Ц., щоправда переважно у контексті цивілізацій Заходу, був досить великим і тривалим: відчутно позначаючись на стадії пізньої античності й протягом Середньовіччя, він навіть посилився в епохи Відродження та Просвітництва. Досить конгеніальною Ц. можна вважати, ймовірно, й сучасну епоху, коли загроза кінця історії стала реальною не тільки для західноєвропейської культури, а й для людського суспільства загалом.

Схожі статті




Філософія історії - Бойченко І. В. - ЦІЛЕРАЦІОНАЛЬНА ДІЯ ІНДИВІДА

Предыдущая | Следующая