Філософія історії - Бойченко І. В. - ЕПІКУР (342-270 до н. е.)

ЕПІКТЕТ (бл. 50-бл. 138)

- античний філософ, представник пізнього стоїцизму. Раб одного з охоронців Нерона, деякий час - його секретар, пізніше відпущений на волю, слухав лекції Мусонія Руфа. Після вигнання Доміціаном філософів оселився в Епірі (Нікополь), де заснував власну школу, проповідував, як і Сократ, стоїчну мораль у бесідах і вуличних суперечках, не залишивши власних письмових творів. Вів украй аскетичний спосіб життя. Про вчення Е. можна судити лише із записів його учня, історика Флавія Арріана: "Роздуми Е." у 8 кн. (збереглося 4) і "Дружні бесіди Е." у 12 кн. (дійшли лише фрагменти). Основною його ідеєю є необхідність досягнення і утвердження людиною духовної свободи, моральної позиції за будь-яких зовнішніх обставин - рабства чи можновладності, злидарювання чи розкошів. Однак Е. засуджує відносини рабства як моральне потвор-ство, що призводить до духовної убогості, а то й ницості і раба, і його господаря. Господар, що підпадає під вплив сваволі власних примх, навіть більший невільник, ніж раб, що стійко долає удари долі. Вище благо Е. вбачав в узгодженості дій, поведінки, бажань і думок людини з природою Універсуму (божественними законами); вищу ж мету - у свідомому підпорядкуванні своєї життєдіяльності розумній, божественній (природній) необхідності, яка єднає людину як розумну істоту з богом і дотримання якої власне і є справжньою свободою.

За природою ж усі люди рівні і лише зовнішні, випадкові умови порушують цю рівність, ставлячи їх у позірно зовсім різне, часто діаметрально протилежне становище. Тому покликання людини не стільки у виборі своєї життєвої ролі, який значною мірою від неї не залежить, скільки у внутрішньому, моральному самовдосконаленні, "доброму виконанні" цієї ролі. Це самовдосконалення може набирати форму або ж прийняття (Сократ), або ж активного неприйняття (Діоген) обставин зовнішньої реальності, що оточує людину. Сам Б. вважав, що людина, аби зберегти свою гідність, має поділити все, з чим стикається, на залежне від неї і не залежне; мужньо, попри все, виконувати свій обов'язок у першому випадку і залишати поза увагою все, що стосується другого. Чимало ідей Е. були затребувані римськими еклектичними вченнями, християнством і досі постають як небайдужі людям у їх пошуках сенсу власного буття.

ЕПІКУР (342-270 до н. е.)

- давньогрецький філософ, народився на острові Самос (за Лукрецієм, в Афінах) у сім'ї вчителя. Близько 309 почав навчати філософії у Колофоні, Мітилені, Лампсаку. У 306 разом з учителями переселився до Афін і заснував власну школу - "Сад Епікура", яка проіснувала 8 століть. Систему власних філософських поглядів виклав у численних (понад 300) письмових творах і листах, а також у бесідах з учнями та друзями. З великої письмової спадщини Е. збереглися лише "Лист до Геродота" і "Лист до Піфокла", у яких викладені погляди Е. на природу; "Лист до Менекея", що містить думки Е. з питань моралі; а також "Головні думки", де у стислій влучній формі викладені наріжні ідеї вчення Е. Останнє поділяється на три основні частини: "каноніку" (теорію пізнання), "фізику" (натурфілософію) і етику. Основною метою філософії Е. є, на відміну від представників класичної давньогрецької філософії, не примноження нових знань, а оволодіння людиною мистецтвом жити гідно, забезпечення спокою душі та духовної незворушності, звільнення від страху смерті, тривог перед теперішніми й прийдешніми подіями, від нерозуміння меж страждань і пристрастей ("Головні думки" 11). Е. - сенсуаліст, джерелом знань вважав чуттєві сприйняття, а критерієм істини - узгодженість наших знань з цими сприйняттями та заснованими на них загальними уявленнями. Причину відчуттів він пояснював специфічними виділеннями, що відокремлюються від предметів у вигляді певних образів і сприймаються органами чуття суб'єкта. Помилки ж і вади, за Е., завжди спричинюються не чуттєвим сприйняттям, а тільки доповненнями до них, які здійснюються за допомогою думки. Ймовірно, саме тому Е. у своїй натурфілософи беззастережно заперечував існування таких абстрактних конструкцій, як "світ ідей" Платона чи "перший двигун" Арістотеля, не визнаючи, водночас, першопричиною певного світу і будьякі інші суто умоглядні, не надані природним чином (тобто через чуттєвість) сил. За Е., Всесвіт безконечний, вічний і нескінченно мінливий; він складається з безлічі світів, які виникають з початкових скупчень матерії. Вчення Е. спирається як на одну з основних засад на визнання закону збереження матеріального Всесвіту, створеного тілами найрізноманітнішого масштабу (від світів до атомів) та пустотою. Всесвіт, наголошує Е., завжди був таким, яким є тепер, і завжди буде таким, оскільки немає нічого, у що б він змінився, адже, крім нього, не існує нічого, що могло б увійти в нього і спричинити зміну. Конкретизуючи атомістичне вчення Демокріта (вчитель Е. Навсідан був послідовником Демокріта), Е. не задовольнився констатацією того, що всі тіла є поєднанням найдрібніших неподільних часточок - атомів, які відрізняються за величиною, вагою й формою і вічно рухаються з однаковою швидкістю у порожнечі. Прагнучи обгрунтувати можливість свободи волі людини, яка при послідовному поширенні на атоми душі визнаного Демокрітом цілковитого панування необхідності в світі атомів ставала б неможливою, Е. обгрунтував тезу про існування випадкових відхилень атомів від усталених траєкторій, зокрема й тих (особливо тонких і розпорошених по всьому тілу) атомів, з яких складається схожа на вітер людська душа. Цим і зумовлюється, за Е., досягнення свободи людської волі. Людина смертна, оскільки всі тіла, а отже, й людське, розкладаються, а разом з ним і душа, однак, боятися смерті не варто. Адже вона, зазначав Е., не має до нас ніякого відношення, коли ми є - її ще" немає, а коли смерть настає, то нас вже немає. Не заперечуючи загальноприйнятій думці, Е. визнавав також існування богів. І все ж його боги істотно відрізняються від богів народної міфології та народної релігії. Блаженні й безсмертні боги Е. живуть у міжсвітових просторах і, оберігаючи свою незворушність, не втручаються ні в земні взаємини й справи людей, ні в перебіг природних процесів; народних же богів він вважав істотами надуманими. Віддаючи богам належне, можливо, навіть не стільки як вищим, надприродним створінням, скільки як своєрідному уособленню морального ідеалу, Е. вважав, що не слід, однак, боятися їх чи сподіватися на будь-яку їхню допомогу. Безпосередньо пов'язане з каноні-кою і фізикою етичне вчення Е. мало за головну мету формування у людини житейської мудрості, яка сприяла б вирішенню проблем сенсу буття й щастя у житті. У рамках цього вчення, сформованого не без впливу моральної філософії засновника школи кіренаїків Арістіппа, людське щастя і благо Е. вбачав у насолоді. Втім, насолоди й задоволення він, на відміну від кіренаїків, зводив не до життєвих втіх, а ототожнював їх із відсутністю страждання.

Схожі статті




Філософія історії - Бойченко І. В. - ЕПІКУР (342-270 до н. е.)

Предыдущая | Следующая