Цивільне право - Майданик P. A. - Школа позитивного права

В період радянського права (тобто, з 20-х років XX ст.) і до самого останнього часу в українській науці цивільного права значного поширення набув позитивістський (практичний або догматичний) напрям. Представники нормативістської теорії (К. Остін, І. Бентам, Г. Ф. Шершеневич та ін.) виходять з ідеї про те, що індивід не має жодних прав, а має лише обов'язки, верховним регулятором людських колективів є об'єктивна норма, яка видається державою. У зв'язку з цим обгрунтовується похідний від волі держави характер суб'єктивного права і заперечується його первинне, дане від природи походження. Зокрема, Б. Віндшайд зазначав, що будь-яке право існує лише у відносинах між особою та іншою особою, а не особою та річчю.

Інший прихильник цієї теорії М. Пляніоль зазначає, що відношення юридичного порядку не може існувати між особою і річчю; це був би нонсенс. За самим своїм визначенням будь-яке право є відношення між особами. Підставою для такого висновку служить загальний (абсолютний) характер суб'єктивних прав, які відображають і закріплюють економічні відносини належності матеріальних благ.

Прихильником позитивізму (а також ідей дарвінізму і різних психологічних шкіл) був вчений-цивіліст, соціолог, філософ Г. Ф. Шершеневич, який вважав, що найважливіше місце в системі відносин "особистість - суспільство" займають держава і право, історично і логічно перша передує другому. Створювана спочатку з метою забезпечення зовнішньої безпеки державна влада переходить до внутрішнього управління, для чого виділяється особлива група норм.

В основі дотримання права, яке Г. Ф. Шершеневич розумів як закон і вимогу держави, знаходиться страх перед загрозою покарання. Цей фактор визначає інші мотиви правової поведінки (сумління, почуття законності, усвідомлення власного інтересу), які постають у вигляді трансформованої модифікації людського егоїзму. Автор вважав, що право завжди є вираженням інтересу владних осіб, але також і результат боротьби "егоїзму" влади і підвладних. Г. Ф. Шершеневич відстоював тезу, згідно з якою держава не пов'язана правом, стоїть над ним, державна влада - сила, а не право. Відносну гарантію від подібної метаморфози він вбачав у загальнокультурному прогресі, в процесі якого почуття законності все більш глибоко проникає в психологію людини, а підкорення закону стає невід'ємною рисою сучасного суспільства.

Слід звернути увагу на внутрішню неоднорідність теорії позитивізму, в межах якої склалося два його різновиди - юридичний позитивізм або аналітична юриспруденція, один із різновидів обгрунтування формально-догматичного методу, та соціологічний позитивізм (включаючи психологічну школу права), з якого пізніше виникає соціологія права.

Прихильники юридичного позитивізму О. О. Жилін, М. К. Ренненкампф, С. В. Пахман та інші розглядали право "як вираз волі держави", як продукт її діяльності. У той же час держава, яка творить право, зв'язана ним, обмежує себе, виходячи з розумного розрахунку. Норми права набувають двосторонньої обов'язковості і для підвладних, і для володаря.

Завданням юридичної догматики вони вважали теоретичне опрацювання основних понять правової науки (зокрема, й цивілістичної), методів вивчення і застосування права, структурних проблем права, юридичного аргументування та правової динаміки. Юридична догматика базується на формально-догматичних позиціях (узагальнення та класифікація дії правових норм, їх ізоляція від інших соціальних явищ тощо).

Теорія цивільного права (як і права загалом) при цьому перетворюється у замкнену формально-логічну систему понять. Само право зводиться до законодавчих актів держави, що породжує так зване "юридичне поняття держави". Юридичний позитивізм заперечує значення ціннісного і сутнісного підходів до розуміння держави і права, обмежуючись емпіричними та формально-догматичними методами та постановкою практично-утилітарних цілей, системою викладання основних юридичних понять.

Об'єктивною передумовою розвитку юридичного позитивізму в Україні була потреба в інтенсивному розробленні догм права, емпіричних узагальнень, класифікації і систематизації законодавства в зв'язку з реформами 60-70-х років XIX ст. в Російській імперії. Саме цивільне право при цьому зводилося до суми галузевих, цивільно-правових інститутів, до узагальнення завдань та проблем цивільного законодавства.

На позиціях юридичного позитивізму стояв професор Київського університету М. К. Ренненкампф, який використовував також історичний метод.

На розвиток юридичного позитивізму в Росії та Україні мала вплив промова професора Харківського університету С. В. Пахмана "О современном движении в науке права", проголошена ним на річних зборах юридичного товариства при Санкт-Петербурзькому університеті 14 лютого 1882 року. Він вважав, що юридична теорія як логічна величина повинна відмовитися від соціальних домішок, від спроб визначити право за його змістом. Лише в такому випадку досягається чистота юридичного методу.

На думку одного з прихильників юридичного позитивізму М. І. Палієнка, "право не має метафізичної сутності, повинно залишатися в межах емпіричного пізнання". Тому необхідно відмовитися від спроб виявити за правовими явищами будь-яку ідею права, що розкривається розумом ш.

Однак обмеженість юридичного позитивізму полягає в його відриві від соціальної та етичної характеристик права. У зв'язку з цим наприкінці XIX ст. юридичний позитивізм поступається місцем теоріям соціологічного позитивізму, нормативно-соціологічному напряму, а потім і школі "відродженого природного права". Прихильниками нових підходів були Б. О. Кістяківський, Є. В. Спекторський, М. М. Ковалевський, А. М. Фатєєв та інші.

На подальший характер методологічних досліджень значний вплив мали ідеї неокантіанства, в яких використані погляди І. Канта на державу і право в їх моральній основі, що грунтуються на законах розуму. Згідно з ними природне право засновано на законах моральної повинності, а позитивне базується на ньому та формально виникає з волі законодавця. У зв'язку з цим у науці розвивається нормативно-соціологічний напрям як синтез догматичної юриспруденції і неокантіанства, що включає висновки не тільки догматичної юриспруденції, а й соціологічної та психологічної шкіл права. Прихильники цього напряму водночас підкреслюють значення соціальних і духовних процесів та інститутів як передумови формування позитивного права.

Схожі статті




Цивільне право - Майданик P. A. - Школа позитивного права

Предыдущая | Следующая