Вступ до права Європейського Союзу - Кернз В. - 5.4. Пряме застосування

Впровадження права Співтовариства може бути повністю реалізовано тільки за наявності чіткого розуміння того, як норми права Співтовариства можуть стати частиною правового порядку держав-членів. Повністю розглянути цей аспект за допомогою лише принципу прямої дії неможливо, адже йдеться про питання застосування норм Співтовариства в цілому. Проблема прямого застосування зосереджується на тому, як саме похідне законодавство стає частиною національного правового порядку держав-членів. Справді, поняття прямого застосування є концепцією, яка, маючи відношення до поняття прямої дії, все ж відрізняється від нього - незважаючи на те, що, як іноді здається, Суд Європейських

Співтовариств перебуває у щасливому невіданні цього. Все ж завдяки провідним авторам у галузі права Співтовариства, зокрема нідерландському вченому Дж. Е. Вінтеру (J. A. Winter), до цієї відмінності було привернуто загальну увагу.

На відміну від поняття прямої дії на концепцію прямого застосування, в Договорі про заснування Європейського Співтовариства (ст. 189) є спеціальне посилання. Як уже раніше пояснювалося (див. с. 119), це положення чітко вказує на те, що тільки регламенти "підлягають прямому застосуванню в усіх державах-членах", і, не включаючи в це визначення директиви та рішення, стаття Договору тим самим вказує на те, що вони не входять до цього визначення. Отже, регламенти стають частиною національного законодавства держав-членів, не потребуючи при цьому ніяких дій, спрямованих на їх імплементацію національними органами влади.

Юридична сила цієї норми є такою, що навіть у випадку, коли держава-член відтворює в одному зі своїх законодавчих актів точний зміст регламенту, слід зазначити, що цей акт є неправомірним, оскільки він певною мірою зменшує безперешкодність способу, за допомогою якого регламенти стають частиною національного правового порядку. Єдиною підставою, згідно з якою держава-член має можливість приймати норми щодо регламентів, є умова, що це передбачено в самому регламенті. У деяких регламентах від національних владних органів вимагається імплементувати їх положення за допомогою адміністративних норм. Така практика була прийнята Судом. У цих випадках регламенти не є повністю незалежними нормами. Така ситуація - неминучий наслідок тієї обставини, що інституції Співтовариства не мають повного виконавчого контролю над способом, за допомогою якого відбувається впровадження положень, які вони приймають. Саме тому досить переконливим здається аргумент деяких авторів, що регламенти, які дозволяють такі національні заходи, не є справжніми регламентами.

Директиви, рішення і статті Договору не можуть бути прямо застосованими, оскільки для їх імплементації вимагаються певні національні законодавчі дії або законодавчі дії з боку Співтовариства. Ось чому суттєве значення має розуміння різниці між прямою дією та прямим застосуванням, незважаючи на те, що СЄС схиляється до використання цих термінів як взаємозамінних. Тільки регламенти мають пряме застосування; однак це не означає, як вже згадувалось (див. с. 119), що всі регламенти мають пряму дію. І навпаки, хоча директиви, рішення і статті Договору не належать до сфери дії принципу прямого застосування (див. с. 117-121), якщо вони відповідають певним умовам, то можуть мати пряму дію.

5.5. Верховенство

Норма права Співтовариства для того, щоб бути повністю імплементованою, має відповідати двом вимогам. По-перше, необхідна можливість посилатися на неї у національному суді, який би захищав це право. Як уже висвітлено вище в цьому розділі, цій вимозі відповідає механізм прямої дії. Однак необхідно, щоб національний суд також надавав пріоритет нормі права Співтовариства у випадках, якщо вона суперечить нормі національного права. В цьому полягає принцип верховенства, або пріоритету, права Співтовариства. Як і концепція прямої дії, принцип верховенства права Співтовариства не був спеціально врегульований у Договорі. Фактично його завжди мали на увазі в структурі й цілях Договору, але необхідно, щоб це було визначене, підтверджене і розвинуте за допомогою прецедентного права Суду Європейських Співтовариств.

Рішення у справі Van Gend &; Loos не тільки закріпило принцип прямої дії, а й визначило, що держави - члени Співтовариства, створивши новий правовий порядок, обмежили свої суверенні права на його користь. Однак це все ще не давало відповіді на запитання, що станеться у випадку, якщо між нормою права Співтовариства і національним законодавчим актом виникне колізія. Відповідь була дана у справі Costa v ENEL, яка розглядалася незабаром після справи Van Gend &; Loos. Вона стосувалася спору між націоналізованою електропостачальною промисловістю Італії та акціонером однієї з компаній, переданої до державної власності. Суд, підтвердивши положення свого рішення у справі Van Gend &; Loos про обмеження суверенних прав держав-членів, продовжив розглядати колізію між національним правом і правом Співтовариства таким чином:

Інкорпорація в закони кожної з держав-членів положень, які походять з права Співтовариства, зокрема, з положень і смислу Договору, як наслідок, унеможливлює надання державами пріоритету наступним одностороннім нормам.

Рішення суду в справі Simmenthal ще більше деталізувало розв'язання проблеми. В ньому встановлювалося, що природа права Співтовариства унеможливлює "відповідне прийняття нових національних норм, у тій частині, в якій вони були б несумісні з положеннями права Співтовариства". Тому, як постановив СЄС, кожний національний суд зобов'язаний не застосовувати будь-яких національних норм, що можуть перешкодити йому впроваджувати права, які надаються фізичним особам правом Співтовариства.

Принцип верховенства далі був удосконалений рішенням у справі Factortamem. Позивачами в цій справі були іспанські риболови, які намагалися оскаржити законодавство Сполученого Королівства, що зберігало за особами, які мають справжній зв'язок з Великобританією, право зареєструвати судно під британським прапором. Суд постановив, що в разі виникнення конфлікту між правом Співтовариства і національними нормами, останні не лише не беруться до уваги, а мають "бути відкинуті" судами.

Враховуючи те, що верховенство права Співтовариства над національним правом є принципом, держави-члени зобов'язані також забезпечувати, щоб жодна норма національного законодавства не була перешкодою для повної ефективності норм права Співтовариства. Якщо держава-член не зможе цього забезпечити, вона буде притягнута до відповідальності Комісією згідно зі ст. 169 ДЗЄС (див. с. 135).

Схожі статті




Вступ до права Європейського Союзу - Кернз В. - 5.4. Пряме застосування

Предыдущая | Следующая