Всесвітня історія - Гончар Б. М. - Велика Британія наприкінці XIX - на початку XX ст

Наприкінці XIX ст. Англія зазнала найбільш тривалої і тяжкої кризи, що з 1873 р. охопила промисловість, сільське господарство, торгівлю, фінанси. Впродовж 1870-1914 рр. вона втратила світову промислову монополію. Загальне промислове виробництво країни за цей час подвоїлося (але в світі воно зросло у чотири рази). Замість третини світової індустріальної продукції (як було раніше) на частку Англії припадала тепер лише сьома частина. На початку 80-х років її обігнали США, на початку XX ст. - Німеччина. Англійські товари втратили конкурентоспроможність у змаганні з німецькими й американськими. Однак

Англія ще займала перше місце у світі за обсягом вивезення капіталу, її торговельний флот залишався світовим перевізником (половина американських товарів перевозилася англійськими суднами). Вона мала наймогутніший військово-морський флот. Англійський фунт стерлінгів залишався світовою розрахунковою валютою.

При владі перебували Ліберальна (віти) чи Консервативна (торі) партії, змінюючи одна одну. Ліберальна партія на чолі з Уїльямом Бенджаміном Гладстоном і Консервативна партія на чолі з Дізраелі обстоювали інтереси великого капіталу, крім того, консерватори також представляли інтереси великих землевласників. Намагаючись залучити на свій бік масового виборця, ліберали були змушені здійснювати соціальні реформи. Консерватори основну увагу приділяли зовнішній політиці, хоч і вдавалися інколи до обмеженого соціального реформування.

За ліберальних урядів Гладстона було збільшено державне фінансування початкової освіти, запроваджено іспити при вступі на державну службу, а також парламентську реформу: парламентські вибори стали таємними, а закон 1884 р. розширив коло виборців. Консерватори у відповідь скасували заборону на страйкові пікети, зрівняли в правах робітників і підприємців перед судом, заборонили працювати дітям до 10 років тощо.

Як консерватори, так і ліберали здійснювали активну колоніальну політику. Консервативний уряд Солсбері встановив контроль над Суецьким каналом, направив війська на о. Кіпр, вів війну проти бурських республік - Трансваалю й Оранжевої вільної держави, в 60-ті роки - проти Афганістану, завершив загарбання Бірми, Малаккського півострова, Судану. За ліберального уряду Гладстона було окуповано Єгипет, розпочато війну в Судані, захоплено Уганду.

Колоніальна експансія Англії стала причиною англо-бурської війни (1899-1902). Бури, нащадки голландців, які переселилися у Південну Африку, підкорили місцеве населення і понад два десятиліття чинили опір англійцям. Відкриття там покладів золота підштовхнули Англію до підготовки агресії проти бурів. Останні, переконавшись у безпосередній загрозі їхній незалежності, оголосили війну Англії, однак сили були нерівні і 1902 р. бури підписали мирний договір, за яким Трансвааль і Оранжева вільна держава стали англійськими колоніями. Згодом вони були об'єднані з іншими англійськими колоніями в Південно-Африканський Союз, що став англійським домініоном1.

Бури (африканери) - самоназва голландських, французьких і німецьких колоністів в Південній Африці. Центром колоніалізму в

Південній Африці була Папська колонія, створена голландцями у другій половині XVII ст. Сюди переселялися також французькі гугеноти і вихідці з Німеччини. Захопивши землі місцевих африканських племен, бури створювали в районі мису Доброї Надії ферми, де активно використовувалась рабська праця. У першій половині XIX ст. Папська колонія перейшла до Англії, яка ліквідувала місцеве самоврядування бурів, вводила англійську мову й активно переселяла колоністів з Англії. Після прийняття закону 1833р. про звільнення рабів в англійських колоніях бури почали залишати Капську колонію і захоплювати сусідні землі зулусів. У битвах 1838р. ("День Дінга-ана") і 1840р. бури завдали остаточної поразки зулусам, однак створити на їх території власну державу не змогли, оскільки були приєднані англійцями до Папської колонії. Бури витіснили племена бечуано і басуто з басейну річок Оранжева та Вааль і створили там два державні утворення - Трансвааль (Південно-Африканська республіка ) та Оранжеву (Оранжева вільна держава ), незалежність яких визнала Англія у середині XIX ст. Влітку 1867р. на березі річки Оранжева випадково знайшли алмази. Для їх видобутку почали створюватися акціонерні товариства, однак незабаром монополістом стала компанія "Де Бірс", створена С. Родсом, який мріяв про створення системи британських колоній в Африці - від Кепської до Єгипту. Лондон активізував політику в регіоні й запропонував проект федерації британських колоній та бурських республік для спільних колоніальних загарбань в Африці. Після його відхилення бурами Англія у 1877р. захопила Трансвааль. У1879-1887pp. Англія завдала поразки зулусам і включила Зулуленд до складу англійської колонії Наталь. Однак бури Трансваалю відмовились підкорятися англійцям і почали проти них збройну боротьбу. Це змусило Англію знову визнати незалежність Трансваалю. Після того як у Трансваалі були відкриті поклади золота, С. Роде, на той час прем'єр-міністр Папської колонії, почав активно втручатися у внутрішні справи Трансваалю. Іноземні золотодобувачі в Трансваалі ("уїтлендери" ) не допускали бурів до участі в політичному житті республіки. Тоді ті створили власну "партію реформ" і встановили контакти із С. Родсом і керівником англійської адміністрації в Родезії Джемсо-ном. У грудні 1895 р. члени "партії реформ" опублікували ультимативні вимоги до уряду Трансваалю. Наступного дня англійський загін із 500 осіб виступив з Родезії у напрямку до Йоганнесбурга - центру видобутку золота в Трансваалі. Однак у січні 1896 р. англійських солдатів розгромили бурські фермери у битві при Крюгенсдорфі. Полонених відправили в Лондон, де вони були засуджені за порушення кордонів незалежної держави. Однак "золото" й "алмази" все більше приваблювали колонізаторів, що спричинило англобурську війну 1899-1902pp.

Серед внутрішніх проблем найгострішою була ірландська. У 60-80-ті pp. в Ірландії посилився національно-визвольний рух. Ірландська буржуазія висунула програму самоврядування (гом-рулю) для Ірландії в межах Британської імперії. В Ірландії розпочався рух непокори. Ірландська фракція в палаті громад здійснювала обструкцію діяльності англійського парламенту. На початку 1886 р. ліберальний кабінет Гладстона розробив поміркований план гомрулю: в Ірландії створювався місцевий парламент, але найважливіші питання внутрішньої політики мав вирішувати Лондон. Проте й така поміркована поступка наштовхнулась в Англії на рішучий опір. Навіть серед лібералів відбувся розкол. Уряд Гладстона пішов у відставку.

Монополізація виробництва в Англії призводила до посилення експлуатації робітників і загострення соціальних проблем. Організатором руху робітників за поліпшення їхнього економічного становища були тред-юніони, що об'єднували висококваліфікованих робітників. Посилилася також боротьба неорганізованих робітників (мітинги та демонстрації безробітних, страйки робітників сірникових фабрик, газових заводів Лондона, лондонських докерів). У країні формувався "новий юніонізм" - тред-юніони низькооплачуваних, некваліфікованих робітників. 1893 р. виникла незалежна від тред-юніонів Робітнича партія, що боролася за обрання в палату громад представників робітничого класу.

Підприємці вирішили послабити вплив тред-юніонів. 1900 р. під час страйку на залізниці долини Тафф залізнична компанія подала в суд на залізничників, вимагаючи виплати збитків, які компанія зазнала від страйку. Інші компанії почали наслідувати приклад залізничної компанії. Тоді за рішенням Конгресу тред-юніонів на конференції було засновано Комітет робітничого представництва для проведення до парламенту робітничих депутатів для того, щоб вплинути на законодавство країни і зупинити наступ підприємців. 1906 р. Комітет був перейменований у Лейбористську партію.

З метою послаблення соціального напруження міністр економіки Ллойд Джордж (уряд лібералів) вніс у 1909 р. законопроект про максимальний вік виходу на пенсію - 70 років, запровадження матеріальної підтримки бірж праці безробітних, соціальне забезпечення у разі хвороби, інвалідності тощо. Законопроект було затверджено. Проте соціальне маневрування Ллойд Джорджа не дало помітних результатів. Конфлікти робітників з підприємцями тривали: у 1911-1912 рр. страйкували шахтарі, докери, моряки, залізничники, які вимагали підвищення заробітної плати, визнання профспілок, 8-годинного робочого дня.

Не було заспокоєння і в бунтівну Ірландію. Ліберальний уряд, який залежав від голосів ірландських депутатів, у палаті громад прийняв законопроект про гомруль Ірландії, що передавав усі місцеві справи під контроль ірландського парламенту (за умови керівництва Лондоном зовнішньою політикою, армією, поліцією, фінансами, податками). Противники проекту вимагали, щоб до складу майбутньої ірландської держави не входив Ольстер - північна частина острова, де концентрувалися найрозвинутіші промислові центри. їхні прихильники створили в Ольстері збройні загони, які підтримала англійська реакція. Проте офіцери англійських військових частин, які одержали на початку 1914 р. наказ відправитися в Ольстер для наведення там порядку, відмовилися виконати наказ. Ліберальний уряд пішов на поступки бунтівним офіцерам.

Перша світова війна фактично стала приводом для відстрочення закону про гомруль.

На початку XX ст. міжнародні позиції Англії погіршилися. В умовах загострення боротьби імперіалістів за ринки й колонії було поставлене питання про їхній переділ, що загрожувало насамперед Англії як найбільшій колоніальній державі. Різко погіршилися англо-німецькі відносини, посилилися військово-морське суперництво обох держав, торговельна конкуренція, боротьба за колонії.

До кінця XIX ст. Англія здійснювала політику "блискучої ізоляції": керівництво країни вважало, що суперечності між континентальними державами гостріші, ніж між Англією та її суперниками з континентальної Європи. У зв'язку з цим у разі конфлікту з Росією чи Францією Англія могла розраховувати на підтримку Німеччини чи Австро-Угорщини, а тому вона не відчувала потреби зв'язувати себе союзними зобов'язаннями, що можуть втягнути її у війну за чужі інтереси.

Розпалюючи суперечності між великими державами, Англія забезпечувала собі свободу дій. Острівне положення і могутній морський флот оберіг її територію від нападу з боку будь-кого. Необхідність боротьби проти свого головного конкурента - Німеччини - змусила Англію відмовитися від попередньої політики і формувати блоки з іншими державами. 1904 р. Англія і Франція досягли угоди щодо основних колоніальних проблем: Франція припиняла протидію Англії в колоніях, зокрема в Єгипті, а Англія визнавала за Францією право на загарбання Марокко. 1907 р. було підписано англо-французьку угоду, що дістала назву Антанти. Англія та Росія поділила сфери впливу в Ірані, Афганістані та Тибеті. Це зробило можливим англо-російське співробітництво проти Німеччини.

За наявності франко-англійської угоди, угод між Англією й Росією завершувалося створення англо-франко-російського союзу - Антанти. Загалом Антанта як військовий союз сформувалася лише під час Першої світової війни.

Схожі статті




Всесвітня історія - Гончар Б. М. - Велика Британія наприкінці XIX - на початку XX ст

Предыдущая | Следующая