Теоретичні основи сучасної української педагогіки - Вишневcький О. - Фізична культура і здоров'я

Потреба руху є в людині вродженою. Саме вона змушує чемну на щойно скінченому уроці дитину гасати коридорами, стрибати, зчиняти галас, тікати і доганяти тощо. Це - ще дитина, і потреба руху в ній не заглушена. Вона діє стихійно. Проте мине час, і доросла людина, що пройшла у школі каторгу "тихосидіння", зруйнує в собі цю потребу руху. Навіть одержавши можливість для відпочинку в русі після виснажливих лекцій, вона не скористається нею. Це відчувається під час навчання вчителів на курсах підвищення кваліфікації; вони нарікають на те, що довго сидіти важко, але на перерві не встають. Подібне спостерігається вже і в старшокласників.

Потреба руху - це здорова потреба, а відсутність її засвідчує нездоровий спосіб життя. Як зауважував С. Гайдучок ("Перший український педагогічний конгрес", 1938, с. 181), стародавні греки розробляли систему фізичних вправ, йдучи за покликом природи. Потреби руху вони навіть нормували державними законами (Лікург у Спарті, 880 р. до Хр.; Солон в Афінах, 594 р. до Хр. та ін.). Платон закликав до рівномірного виховання духу і тіла та вимагав допустити до фізичних вправ і жіноцтво.

Наше ставлення до фізичної культури за комуністичного режиму було специфічним. У школі на неї відводилося одну-дві години на тиждень. Особлива ("державна") увага зосереджувалася на пошуках рекордсменів, а звідси і "нормативоманія": йшлося про традиційне плекання стандартизованих "бійців революції" й використання фізкультурних досягнень з метою прославлення "досягнень соціалізму". Таким чином, фізичне виховання слугувало не потребам організму кожної дитини, а потребам ідеології й намірам партії. Це було очевидним свідченням, що фізична культура може трактуватися і як засіб реалізації природної потреби людини в русі - як запорука її особистого здоров'я, і як засіб підготовки народу до боротьби за панування над іншими народами або самооборони. Сьогодні ми також стоїмо перед вибором свого шляху в фізичному вихованні. Зокрема, доходимо висновку, що воно повинно приносити ще й радість та задоволення, а особливо - впливати на формування характеру, про що мова піде в наступних розділах.

Світовий досвід переносить акцент на фізичну культуру як чинник розвитку всіх форм активності школярів. Прищеплення спеціальних навичок і одержання великих "результатів" - мета другорядна. Головне завдання - загальний гармонійний фізичний розвиток дитини. У цьому зв'язку спеціалісти радять: а) використовувати національні особливості фізичного виховання кожного народу (національні ігри тощо); б) поєднувати фізичне виховання з іншими шкільними предметами (ігрові моменти на уроці, піші екскурсії тощо). Ці чинники теж зорієнтовані на повноцінний стан серцево-судинної та респіраторної систем, фізичної сили, рухливості суглобів, витривалості, будови тіла та постави. Згадуваний уже С. Гайдучок у виступі на Першому українському педагогічному конгресі зазначав, що фізичні вправи ("руханка") випростовують поставу, зміцнюють організм, роблять обличчя свіжим, а око ясним; несміливі діти з їх допомогою осягають сміливість, відвагу і завзяття, здобувають перевагу над лінивими, відчувають самовпевненість. Фізичні вправи сприяють вихованню духу, бо постійна напруга веде до успіхів, а розслабленість - до занепаду ("Перший український педагогічний конгрес", 1938, с. 117).

Як уже йшлося, потреба заняття спортом наштовхується на заклопотаність сучасної людини і на відсутність належних умов (спортзалів, спортобладнання тощо), а водночас і на природну ледачість людини, якій не під силу долати себе - вставати раніше, намагатися стрибнути вище, гартувати своє тіло холодною водою тощо. Заважає також певний загальний скептицизм і зневажливе ставлення до активного спорту. Тим часом, у світі чинник суспільної психології - суспільної прихильності до спорту - вирішує дуже багато. Дитина теж "ліпить" себе в цій атмосфері, беручи приклад з батьків і старших. Там, де вони займаються спортом, спонукати дитину до нього не треба. Суспільства, де вірять у життєве призначення спорту, є загалом здоровіші й розумніші, ніж ті, де ним не займаються.

Викладене вище спонукає зробити кілька суттєвих висновків.

1. Масові заняття спортом повинні бути справді масовими і давати кожній дитині змогу виконувати доступні їй вправи протягом усього заняття. Фізкультура мусить стати руханкою (забави, групові вправи, індивідуальні одночасні вправи на тренажерах, спортивні ігри для всіх тощо). Це сприяло б підтримці тонусу життєдіяльності учнів, нормальному їх розвиткові та профілактиці захворювань. Конче потрібні щоденні заняття фізичною культурою, бодай в позаурочний час. До речі, ми сумніваємося, чи варто фізкультуру взагалі вважати навчальним предметом в академічному сенсі. Це - форма активного відпочинку. І вона має працювати на здоров'я, розвиток та на задоволення фізіологічних потреб дитини, а отже, стати елементом загальної культури.

2. Потрібна методично-концептуальна перепідготовка вчителів фізкультури, яка орієнтувала б їх на нові завдання школи, а також різке збільшення їхньої кількості завдяки масовій підготовці у педагогічних навчальних закладах спортивних інструкторів (як додаткової спеціальності). Не кожен учитель повинен бути майстром спорту, але любити спорт, мати певну методичну підготовку і слугувати прикладом ставлення до спорту - може і повинен кожен.

3. Конче - в міру можливості - необхідно розширювати спортивну матеріальну базу школи: будувати спортивні зали, спортмайданчики, кімнати здоров'я, обладнані індивідуальними засобами тренування. З цією метою доцільно використати практично будь-який вільний куток, коридор, рекреаційні площі, розмістивши в них зручні й привабливі тренажери, щоб діти мали можливість користуватися ними навіть під час перерви.

4. Фізкультура і туризм у школі, раціональне харчування та методико-гігієнічний нагляд повинні стати предметом постійної пильної уваги адміністрації школи.

Схожі статті




Теоретичні основи сучасної української педагогіки - Вишневcький О. - Фізична культура і здоров'я

Предыдущая | Следующая