Соціологія - Жоль К. К. - Біля витоків сучасної історичної науки

Щоб зрозуміти соціально-історичну зумовленість сенсу цієї полеміки, треба звернутися до зламу XVII-XVI11 століть, коли виникає сучасна термінологія історичної та суспільних наук.

Упродовж тривалого часу історичні дані заучували так само, як і правила граматики, щоб їх можна було використовувати для тлумачення творів отців церкви та інших трактатів, які так чи так стосувалися церковної інтерпретації історії світу.

У другій половині XVII ст. філолог Целларій (Келлер; Christoph Cellarius, 1634-1707), професор з німецького міста Галле, запропонував розрізняти в історичному минулому три періоди відповідно до долі загальнолюдської науково-літературної мови, тобто мови латинської.

Період чистої латини - стародавні часи. Це сива давнина, яку Целларій доводить до доби римського імператора Константина Першого Великого (близько 285-337 н. е.), що послідовно проводив централізацію державного апарату й підтримував християнську церкву. У 324-330 pp. він заснував Константинополь на місці міста Візантій.

Час варварської латини - середні віки. Це доба після падіння Римської імперії й до взяття Константинополя турками у 1453 р.

Повернення до чистої латинської мови - Новий час. Такий поділ історії на три періоди відповідав філософському порівнянню життя людства з віковими періодами життя окремої людини (молодість, середній вік та старість).

Ця класифікація багато в чому є симптоматичною. Люди Нового часу дивилися не стільки у своє майбутнє, як це робить окрема смертна людина, скільки у минуле, вважаючи себе молодими, сповненими енергії й майже безсмертними. На їхню думку, старішає історія далекого минулого, всіх генерацій, які пішли у небуття, але не конкретне "тут" і "тепер" суспільство, яке чарівним чином дедалі більше омолоджується своїм "тілом", хоча його духовна сфера стає мудрішою з кожним новим кроком у майбутнє.

Показово, що розвиток історичної науки стимулювала не власне дослідницька думка, а запити практичного життя, які виходили у XV-XVIII ст. із середовища юристів та політиків, тісно пов'язаних з міською буржуазією. Достатньо згадати імена таких особистостей, як італійський політичний мислитель та письменник Н. Макіавеллі (1469-1527), французький політичний мислитель та юрист Ж. Воден (1530-1596), голландський юрист та державний діяч Г. Гроцій (1583-1645), англійський філософ Т. Гоббс (1588-1679) та ін.

Події, під впливом яких склалися їхні вчення, добре відомі. Це соціально-релігійні війни у Франції, визвольна боротьба Нідерландів, Англійська революція. Потреба виправдати свою суспільно-політичну програму, виробити раціональні засади майбутньої політики, відмовитися від вантажу минулого - все це ставило мислителів та політиків віч-на-віч з історією, в якій намагалися знайти певну послідовність та закони. Так зароджувалася історична наука Нового часу.

На відміну від філолога Целларія, політично мислячий Макіавеллі поділяв усю історію людства на два періоди - зростання доблесті та падіння доблесті. На його думку, Італія та всі інші сучасні держави перебувають у другому періоді, свідченням чого є криваві та безглузді війни, занепад звичаїв, деморалізація суспільного життя.

Ідеї історичного кругообігу та лінійного розвитку історії

Класифікацію Макіавеллі спробував розвинути на свій кшталт італійський філософ-містик, поет та політичний діяч Т. Кампа-нелла (J568-1639), який стверджував, що варварство та цивілізація, віра та сумнів абсолютно збігаються з великими періодами небесних явищ, а це зайвий раз підтверджує, що історія людства замкнута на себе, як орбіти небесних тіл.

Цю ідею історичного кругообігу потім підхопив видатний італійський мислитель, один з фундаторів історизму Дж. Віко (1668- 1744). Згідно з Віко, історія має об'єктивний та провіденційний (від лат. providentia - провидіння; наперед визначений, фатальний; приписуваний провидінню, тобто божеству) характер, а всі нації розвиваються циклами, які включають три епохи. Перша епоха - божественна, коли ще немає держави і всім керують жерці. Друга епоха - героїчна, коли виникають аристократичні держави. Третя - власне людська епоха, коли з'являються демократичні республіки або представницькі монархії.

За словами відомого російського історика М. М. Стасюлевича (1826-1911), автора "Філософії історії у найголовніших її системах" (1908), Віко не тільки першим окреслив план ідеальної та вічної історії, вказавши у ній місце для кожної історичної нації, а й увів до гуманітарних наук той порівняльний метод, якому вони зобов'язані багатьма своїми успіхами.

До Віко причину історичного кругообігу шукали в природі речовинного світу, і деякі філософи (Кампанелла та ін.) висували припущення про зв'язок долі людства з розташуванням небесних тіл. Віко ж указав на природу власне людського духу як на головну причину історичного кругообертання.

Перше видання головного твору Віко "Засади нової науки про загальну природу націй" побачило світ 1725 p., друге - 1730 р. Третє видання, перероблене та доповнене, було надруковане 1744 p., вже після смерті автора. На той час у Франції починався широкий просвітницький рух.

Праця Віко зовсім не схожа на твори письменників доби Просвітництва. Можна погодитися з тими істориками, які зізнаються, що її дуже важко читати, оскільки Віко нерозбірливий у виразах, а його міркування про всесвітній потоп та вірогідність біблійних переказів виглядають дуже безпорадними.

У той час, коли Віко писав свою "Нову науку", у Франції відбувалася дуже жвава та напружена полеміка літераторів, відома під назвою "суперечки стародавніх та нових". Палкі прихильники раціоналістичної філософії Р. Декарта в особі Ш. Перро (1628-1703), автора трактату "Паралелі між стародавніми та новими щодо питань мистецтва та наук" (1688-1697), а також всесвітньо відомих казок

("Кіт у чоботях", "Попелюшка", "Синя борода" тощо), та французького письменника Бернара Ле. Бовьє де Фонтенеля (1657-1757) повстали проти беззаперечного авторитету античності з точки зору суворого раціоналізму. Порівнюючи Стародавню Грецію із сучасною їм Францією, вони заявляли, що перша схожа на глухе закуткове село, а її гомерівські герої - на брутальний простолюд.

На початок XVIII ст. ідея неперервного, лінійного розвитку цивілізації вже була у широкому вжитку у Франції та Англії. З цією ідеєю була нерозривно пов'язана критика всіх попередніх форм суспільного життя, й передусім варварськи-героїчних, а по суті феодальних.

Якщо просвітники міркували з точки зору індивідуальної свідомості просвіченої особистості, то Віко оцінював історію з точки зору народу, який у своїй масі є недостатньо свідомим, не ширяє у хмарах, а займається своїми повсякденними практичними справами. Тому стародавні звичаї народів, їхні легенди, міфи слід оцінювати не за індивідуальними мірками, а за мірками народного життя загалом. За такого підходу людські почуття та розум виявляються однаковими у людей різних епох. Понад те, цивілізовані народи, досягнувши найвищих щаблів цивілізації, знову поринають у стан варварства, нічого не втрачаючи у своїй незмінній людській природі.

Звичайно, ідея кругообігу, яку обстоював Віко, сьогодні виглядає наївною, а проте вона має свої авторитетні модифікації у творах німецького філософа О. Шпенглера (1880-1936) та англійського історика А. Д. Тойнбі (1889-1975).

Схожі статті




Соціологія - Жоль К. К. - Біля витоків сучасної історичної науки

Предыдущая | Следующая