Політична історія України - Танцюра В. І. - Впровадження паспортної системи як засобу обмеження прав людини

На початку 30-х років відбувалися значні зміни в структурі адміністративно-політичних органів. Відповідно до вказівки Москви, у грудні 1930 р. було ліквідовано наркомат внутрішніх справ УСРР, який відав комунальним господарством, міліцією, місцями позбавлення волі. Мотивувалося це "загостренням класової боротьби всередині суспільства, необхідністю у зв'язку з цим введення жорсткої дисципліни". Формально це дало підстави для суттєвого посилення та активізації діяльності органів ДПУ УСРР. Вже з лютого 1930 р. в обласних центрах України були створені "трійки" - каральні органи, до яких входили начальник управління ОДПУ, обласний прокурор і перший секретар обкому КП(б)У. Фактично це був безконтрольний каральний апарат, який виносив вироки без свідків, захисту, ознайомлення з кримінальною справою і навіть без підсудного. Прокуратура від нагляду за дотриманням законності в органах держбезпеки практично усунулась. До складу ОДПУ було переведено й міліцію.

Переломним щодо повної централізації репресивно-каральної системи став 1934 p., коли був утворений загальносоюзний НКВС, до якого замість ліквідованого ОДПУ ввійшло новоутворене головне управління державної безпеки. В Україні також було утворено НКВС, який реально ніколи не був республіканським, а однією з філій центрального репресивного апарату, оскільки функціонував на підставі положення про загальносоюзний НКВС, на який покладалися обов'язки забезпечення "революційного порядку" та державної безпеки й охорони суспільної (соціалістичної) власності; ведення актів громадянського стану; прикордонної охорони.

З утворенням НКВС СРСР замість судової колегії ОДПУ, яка мала право застосовувати всі заходи кримінального покарання, у тому числі розстріл, при наркоматі внутрішніх справ під його ж головуванням було засновано позасудовий орган - "особливу нараду" ("особое совещание"), якому були надані широкі повноваження щодо застосування таких засобів покарання, як заслання, виселення, ув'язнення до таборів на строк до 5 років, виселення за межі країни. На місцях, як і раніше, діяли спеціальні трійки, які також не рахувались з нормами судочинства. Судовий розгляд кримінальних справ було замінено адміністративними рішеннями.

Впровадження паспортної системи як засобу обмеження прав людини

Зміцненню тоталітарного режиму сприяло запровадження паспортної системи. До 1932 р. паспортів у СРСР взагалі не було (крім закордонних). Вони були анульовані у 1923 р. Особу можна було засвідчити, подавши будь-який документ (профспілковий квиток, червоноармійську книжку тощо). Замість паспортів у 1923 р. використовували посвідчення особи, але мати його було не обов'язково (в законі вказувалося, що громадяни мають право на їх отримання). Видавали такий документ місцеві органи влади на підставі слів громадянина, тобто він не був достатньо достовірним, не мав ні фотографії (тоді це було недешево), ні словесного портрету (прикмет, як в дореволюційних паспортах).

У грудні 1932 р. були запроваджені паспорти та їх обов'язкова прописка спочатку в Москві, Ленінграді, столицях союзних республік і деяких великих портових містах. Безпосереднім приводом до запровадження паспортної системи стало різке зростання карної злочинності серед міського населення, здебільшого за рахунок масової міграції сільського населення у містах. Там на них чекали величезні труднощі з житлом, голод, проблеми з адаптацією до міського життя. Все це призвело до різкого збільшення кількості вбивств, пограбувань, злісного хуліганства. Впливало й те, що багато селян, які мігрували у міста, були роздратовані політикою радянської влади. Адже перед загрозою розкуркулювання вони кидали свої господарства, втікаючи у великі міста, де легше було сховатися. Тільки у 1929-1930 pp. "саморозкуркулились" і втекли у міста більше 200 тис. сімей (до мільйона осіб).

Поряд зі зростанням рівня карної злочинності були й інші (соціально-політичні, економічні) причини запровадження паспортної системи. Передусім вона надавала змогу прикувати селянина до села. Оплата праці та рівень життя на селі в той час були надзвичайно низькими. Колгоспники працювали за трудодні, на які мало що видавали, а практично - за право користуватись присадибною ділянкою, завдяки якій і жили. Покинути село без паспорта було неможливо. З 1940 р. паспорти були запроваджені в усіх містах і селищах міського типу, але у сільській місцевості їх не видавали. Хоча Конституція СРСР 1936 р. проголосила рівність громадян і відмінила обмеження прав за класовою ознакою, але, фактично, паспортна система обмежувала права селянства (право на пересування, вибір місця проживання і роду занять).

Паспортний режим з обов'язковою пропискою паспортів мав регулювати чисельність населення міст. Великі міста тоді краще постачалися, жити там було зручніше, дешевше. Тому і використовувались адміністративні методи регулювання чисельності їх населення. Паспортна система давала змогу краще контролювати кожну людину, тому була дуже зручною тоталітарному режиму, адже кожна особа підлягала обліку, відомо було її місце проживання, походження, пересування.

Запровадження в УСРР у 1933 р. паспортної системи супроводжувалось широкомасштабною "чисткою" міст від "ворожих елементів". Тільки з Харкова (тодішньої столиці України) слід було виселити 50 тис. осіб - біженців, які зуміли прорватися через кордони, зведені навколо голодуючих районів, а також "куркулів", які втекли з села.

Схожі статті




Політична історія України - Танцюра В. І. - Впровадження паспортної системи як засобу обмеження прав людини

Предыдущая | Следующая