Новітня історія країн Європи та Америки - Газін В. П. - Розділ 14. РОСІЙСЬКА ФЕДЕРАЦІЯ

Становлення російської державності

Основи сучасного статусу Росії були закладені Декларацією про державний суверенітет від 12 червня 1990 р. Важливими віхами державотворчого процесу нової Росії стало укладення 31 березня 1991 р. Федеративного договору між Центром і суб'єктами федерації (крім Татарстану й Чечні), а також перші президентські вибори 12 червня 1991 p., перемогу на яких здобув колишній перший секретар московського комітету КПРС Б. Єльцин. 8 грудня 1991 р. Б. Єльцин разом з керівниками України (Л. Кравчуком) та Білорусії (С. Шушкевичем) підписали в Біловезькій Пущі угоду про розпуск СРСР і створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). Ліквідація Радянського Союзу призвела до усунення від влади першого й останнього президента СРСР М. Горбачова, який 25 грудня 1991 р. передав владу Б. Єльцину. Союз Радянських Соціалістичних Республік перестав існувати.

Росія успадкувала від СРСР 76 % території, 51 - населення, 60 - основних виробничих фондів (у вартісному вираженні), 76 % підприємств, що виробляли засоби виробництва, на її частку припадало 90 % видобутку нафти, 73 - газу, 63 % виробництва електроенергії, 80 % експорту сирої нафти й майже 100 % природного газу.

Відсутність нової конституції, безвладдя центральних органів державного управління, нестабільні відносини між суб'єктами федерації, Центром і регіонами наклали відбиток на політичний розвиток Росії і спричинили гостру кризу, що вилилась у жорстке протистояння між виконавчою владою, в особі президента та його апарату, і законодавчою - в особі керівництва Верховної Ради Росії. Президент Б. Єльцин захищав позиції радикальних демократів, прихильників економічних реформ методом "шокової терапії", а голова Верховної Ради Р. Хасбулатов, спираючись на прокомуністично налаштовану більшість парламентського корпусу, обстоював більш плавний перехід до ринку за умов державного регулювання. У січні 1993 р. Б. Єльцин поставив Верховну Раду перед вибором: досягнення угоди з виконавчою владою або ж проведення референдуму з питання владних повноважень. 25 квітня 1993 р. Б. Єльцин виніс на референдум питання про довіру главі держави, про проект нової конституції і вибори нового парламенту. Всенародне голосування принесло успіх президентській стороні (62 % голосів) і зміцнило її становище.

Проте гостра політична боротьба не припинялася. Верховна Рада блокувала президентські укази (у тому числі про приватизацію), намагалася взяти під свій контроль засоби масової інформації. До законодавчої влади примкнули, виходячи з її політичної орієнтації, націонал-патріотичні організації реакційного спрямування, прихильники реставрації "розвинутого соціалізму", рядові громадяни, що постраждали під час першого етапу реформ. У серпні того ж року Б. Єльцин запропонував створити новий законодавчий орган Раду Федерації. Тим самим він давав зрозуміти своїм противникам, що готовий піти на будь-які заходи, включаючи розпуск Верховної Ради та з'їзду народних депутатів. 21 вересня 1993 р. в телезверненні президент оголосив про припинення повноважень Верховної Ради, формування нових двопалатних Федеральних Зборів і запровадження особливого (президентського) правління країною до подолання кризи. Так почалась поетапна конституційна реформа, у здійсненні якої стали виявлятися силові методи.

Акція президента Б. Єльцина викликала опір парламентарів. Терміново скликаний з'їзд народних депутатів ухвалив рішення про відставку глави держави, дії якого було розцінено як державний переворот, і передачу президентських повноважень віце-президенту О. Руцькому. У відповідь "Білий дім", де розміщувалася Верховна Рада, був фактично блокований внутрішніми військами. Апогеєм протистояння стали трагічні події 3-4 жовтня 1993 р. Мітингуючий натовп прибічників Верховної Ради, очолюваний генералом Маканюшім, захопив будинок московської мерії і спробував оволодіти Останкінським телецентром. Уранці 4 жовтня "Білий дім" був оточений частинами Московського військового округу й підданий обстрілові з танків, а вдень спецпідрозділи захопили будинок штурмом і заарештували головних політичних опонентів президента Єльцина. Так шляхом відкритої силової боротьби було ліквідовано протистояння глави держави і парламенту. Ці події по-різному оцінювалися російським суспільством і політичними силами країни.

12 грудня 1993 р. відбулися парламентські вибори і референдум, учасники якого схвалили проект нової конституції. Росія стала президентською республікою, в якій глава держави зосереджував у своїх руках усю повноту виконавчої влади й, крім того, наділявся чималими прерогативами, значно більшими, аніж глави інших відомих світові президентських республік. До складу РФ увійшли республіки, краї, області, автономні утворення, а також міста Москва й Санкт-Петербург - усього 89 суб'єктів.

Опозиційний склад V Державної Думи (IV Державна Дума була розігнана в 1917 р.), в якій проурядовий блок "Вибір Росії" контролював лише 96 мандатів з 450, став на шлях коригування курсу реформ в напрямі поміркованості й поступовості. Особлива увага приділялася зміцненню національної єдності країни та її державності. З цією метою ініційовано процес на досягнення суспільної злагоди, а Державна Дума прийняла рішення про політичну амністію і припинення карних справ учасників подій у серпні 1991 р. й вересні - жовтні 1993 р. Наприкінці квітня 1994 р. укладено Договір про суспільну злагоду.

Проте існуюча правова база виявилась недостатньою для вирішення всіх проблем зміцнення російської державності. Виникла необхідність у розробці й укладенні двосторонніх договорів між Центром і суб'єктами федерації. Першим таким документом стала угода з Татарстаном (15 лютого 1994 р.). РФ почала набувати рис асиметричної федерації, оскільки її суб'єкти мали різні права.

Основною подією державно-політичного розвитку Росії середини 90-х років стали парламентські та президентські вибори. У грудні 1995 р. була обрана VI Державна Дума. Партія влади, як і в 1993 p., зазнала відчутних втрат. Більшість місць здобув Народно-патріотичний блок на чолі з компартією РФ (КПРФ). У червні - липні 1996 р. відбулися президентські вибори. У другому турі (3 липня 1996 р.) Б. Єльцин, за якого віддали свої голоси 54 % виборців, був знову обраний президентом. Новий уряд В. Чорномирдіна виявився практично паралізованим за умов вакууму влади, що виник через важку хворобу Б. Єльцина восени - взимку 1996 р. Лише на початку 1997 р. президент приступив до активної діяльності, а в березні в уряді відбулися кардинальні зміни - на ключові посади перших віце-прем'єрів було призначено молодих реформаторів А. Чубайса й Б. Немцова.

Наприкінці 1997 р. загострилося протистояння між різними фінансово-промисловими союзами, партіями й блоками, які домагалися політичного впливу на президента й виконавчу владу, що спричинило гостру урядову кризу. Різко погіршилася й економічна ситуація в країні, зумовлена світовою кризою. Все це призвело до відставки уряду В. Чорномирдіна у квітні 1998 р. Новим прем'єр-міністром Державна Дума затвердила 35-річного технократа, міністра палива та енергетики С. Кирієнка, який намагався виправити економічну ситуацію. Однак глибока фінансова криза в серпні 1998 р. змусила президентську команду повернути до влади "стару гвардію" під проводом Є. Примакова. Проте і цей лівий кабінет виявився неспроможним стабілізувати ситуацію в російській економіці. У травні 1999 р. уряд очолив міністр внутрішніх справ, генерал-полковник С. Степашин. Ситуація, шо склалася на той час у країні, була надзвичайно складною. Зростало політичне напруження в суспільстві, викликане початком другої чеченської війни, фінансовими скандалами, закулісною боротьбою у верхніх ешелонах влади й формуванням передвиборчих блоків, зорієнтованих на парламентські й президентські вибори. Ці обставини, так само як і зростаюча популярність С. Степашина, який під час візиту до США передчасно розпочав власну президентську кампанію, спричинили чергову зміну уряду.

9 серпня 1999 р. російським прем'єр-міністром став колишній директор Федеральної Служби Безпеки, секретар Ради Безпеки РФ Володимир Путін. Цей 47-річний енергійний

І жорсткий політик, якого Б. Єльцин назвав людиною, "здатною консолідувати суспільство", здобув підтримку значної частини росіян. У грудневих (1999 р.) виборах до Державної Думи Росії, які відбувалися за умов напруженої боротьби за депутатські місця, перемогу здобули про президентські сили (блоки "Єдність" і младореформаторські "Союз правих сил", телеканали ОРТ і РТР), яким удалося нейтралізувати претензії коаліції "Вітчизна - Вся Росія" (лідер Є. Примаков) на формування виконавчої влади. За таких умов 31 грудня, в переддень нового 2000 p., Б. Єльцин заявив про дострокове припинення своїх президентських повноважень. Виконання обов'язків глави держави до нових президентських виборів покладалося на прем'єра В. Путіна. Епоха Б. Єльцина, ознаменована культивованою ним "політикою зигзагів", завершилася.

Схожі статті




Новітня історія країн Європи та Америки - Газін В. П. - Розділ 14. РОСІЙСЬКА ФЕДЕРАЦІЯ

Предыдущая | Следующая