Міжнародне право - Тимченко Л. Д. - Розділ 8. ДИПЛОМАТИЧНЕ І КОНСУЛЬСЬКЕ ПРАВО

8.1. Поняття і джерела дипломатичного і консульського права

Дипломатичне і консульське право - це галузь міжнародного публічного права, що складається з принципів і норм, які регулюють офіційні відносини і зв'язки між державами й іншими суб'єктами міжнародного права, що здійснюються за допомогою органів зовнішніх зносин.

Ця галузь міжнародного права є однією з найстародавніших. її витоки можна знайти ще на стадії родоплемінного розвитку людської цивілізації, коли те або інше плем'я було вимушене направляти своїх представників для ведення переговорів із сусідніми племенами з питань війни і миру, вирішення долі полонених одноплемінників, визначення меж територій полювання та збір плодів і т. ін. Зрозуміло, ці міжплемінні відносини не регулювалися юридичними нормами, а базувалися на віруваннях, традиціях, звичаях. З появою держави і права міждержавні відносини почали регулюватися правовими нормами. Серед перших таких норм і був інститут послів, що регулював відносини між державами у зв'язку з періодичним відсиланням одна до одної послів для вирішення офіційних державних завдань. Недоторканність послів була важливою складовою цього інституту з часів глибокої старовини. Зокрема, в давньоіндійських Законах Ману (IV-II ст. до н. е.) містилося положення про недоторканність послів, що пізніше міцно затвердилося в міжнародних конвенціях і національному законодавстві держав.

У Стародавній Греції, яка мала широкі міжнародні зв'язки, інститут послів відігравав значну роль. Сам термін дипломатія походить від гр. diploma, яке означало здвоєну дощечку з відповідними написами, що видавалася представникам держави для виконання офіційних функцій за кордоном. Назва документа, який засвідчує отримання вищої освіти, також походить від цього поняття.

Зі Стародавньою Грецією пов'язана і поява інституту постійних консулів, а разом з ним і початкових норм консульського права.

Стародавній Рим мав широкі міжнародні відносини в середземноморському басейні, що зумовило високий рівень розвитку в цій державі дипломатичного права. В Римі була створена спеціальна колегія жерців (феціалів), яка відала питаннями зовнішніх відносин. Для переговорів з іншими державами римський сенат призначав спеціальних осіб.

У рабовласницький період почав формуватися інститут привілеїв та імунітетів послів, головним елементом якого була особиста недоторканність. Так, перський цар Дарій у зв'язку з убивством представника іноземної держави заявив, що той, хто вбив посла, покриває себе ганьбою як порушник правил, усталених серед усіх народів.

У феодальну епоху продовжували розвиватися дипломатичні і консульські відносини між державами, активну роль у яких почала відігравати католицька церква.

Бурхливий торговельно-економічний розвиток держав Європи в XVI-XVIII ст., пов'язаний із переходом до капіталістичного способу виробництва, привів до необхідності створення постійних дипломатичних представництв і спеціальних органів для керівництва зовнішніми зносинами.

До середини XX ст. дипломатичне і консульське право складалося переважно зі звичаєвих норм, хоча в 1815 р. на Конгресі у Відні був прийнятий перший багатосторонній договір з дипломатичного права - Віденський протокол (регламент) про класи дипломатичних агентів1. У 1818 р. у нього були внесені зміни Аахенським протоколом, які, проте, не прижилися. Основні положення Віденського протоколу 1815 р. стали з часом загальновизнаними нормами дипломатичного права.

Після Другої світової війни норми дипломатичного і консульського права отримали подальший розвиток та були кодифіковані, що відобразилося у таких багатосторонніх конвенціях: Віденській конвенції про дипломатичні зносини 1961 р. (набрала чинності з 1964 р.); Віденській конвенції про консульські зносини 1963 р. (набрала чинності з 1967 р.); Конвенції про спеціальні місії 1969 р. (набрала чинності з 1985 р.); Конвенції про запобігання і покарання злочинів проти осіб, що користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів 1973 р. (набрала чинності з 1977 р.); Віденській конвенції про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р. (ще не набрала чинності). Україна бере участь у всіх перерахованих вище конвенціях.

У статутних документах міжнародних організацій зазвичай містяться положення про привілеї та імунітети, що поширюються на них та їх персонал. Стосовно ООН та її спеціалізованих установ, то тут слід згадати дві спеціальні конвенції: Про привілеї та імунітети ООН 1946 р. і Про привілеї та імунітети спеціалізованих установ ООН 1947 р. Окрім цих конвенцій, ООН та її спеціалізовані установи мають двосторонні угоди про привілеї та імунітети з державами перебування. У рамках регіональних організацій також укладені договори про їх привілеї та імунітети.

Консульські відносини регулюються не тільки багатосторонньою Конвенцією про консульські зносини 1963 р., а й двосторонніми консульськими конвенціями, що їх укладають між собою зацікавлені держави.

Оскільки питання дипломатичного і консульського права становлять підвищений інтерес як для міжнародного співтовариства в цілому, так і для окремої держави, то цілком зрозуміло, що й у внутрішньодержавному праві їм приділяється значна увага.

Деякі загальні положення щодо дипломатичного і консульського права містяться в конституціях держав. Так, у п. 5 ст. 106 Конституції України говориться: "Президент України призначає і звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі і відзивні грамоти дипломатичних представників іноземних держав". Крім того, в Україні були прийняті й інші нормативні акти у сфері дипломатичних і консульських відносин: Закон України "Про дипломатичні ранги України" 2002 р.1, що втратив чинність на підставі Закону України "Про внесення змін до Закону України

Схожі статті




Міжнародне право - Тимченко Л. Д. - Розділ 8. ДИПЛОМАТИЧНЕ І КОНСУЛЬСЬКЕ ПРАВО

Предыдущая | Следующая