Історія українського літературознавства - Наєнко М. К. - "Нарис історії української літератури" (1946) і його партійна критика

Однак те, що нібито "недоробляла" професійна критика, активно брали на себе партійні постанови і резолюції. Постанова ЦК КП(б)У про "Нарис..." була не якимось винятком, а добре відпрацьованою ще в довоєнні часи закономірністю. Протягом перших повоєнних років подібні постанови ставали нормою літературного життя, заганяючи талановитих письменників у дедалі глухіший кут несвободи, а спритних ділків від літератури підносячи на нові й нові п'єдестали офіційної слави і вседозволеності. Усе починалося з центру. У серпні 1946 р. ЦК ВКП(б) ошелешив літературу і мистецтво постановами "Про журнали "Звезда" й "Ленинград", "Про репертуари драматичних театрів і заходи до його поліпшення", а в лютому 1948 р. публікується постанова "Про оперу "Велика дружба" В. Мураделі". В них шельмували письменників А. Ахматову й М. Зощенка, вказували на "недостатній реалізм" у творчості видатних композиторів тощо. Українські більшовики активно продукували подібні постанови з ухилом у "місцевий" літературний матеріал, де відшукували не стимулюючі фактори мистецького розвитку, а "ворожі диверсії", які треба негайно викрити й затаврувати. Крім постанови про "Нарис...", у 1946 р. з'явилися також постанови партії "Про журнал "Вітчизна", "Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи до його поліпшення". Невдовзі було прийнято спеціальні постанови про "серйозні помилки" в опері К. Данькевича "Богдан Хмельницький", про "націоналістичний вірш" В. Сосюри "Любіть Україну" та ін. У роки хрущовської "відлиги" та горбачовської "перестройки" всі ці постанови нібито були скасовані, але протягом кількох десятиліть служили своєрідною гамівною сорочкою для мистецтва, яка іменувалася "турботою партії" про його розвиток. Це призводило до подальшого розмивання самого уявлення про художню творчість, до нівеляції мистецьких особистостей, до відвертого вандалізму в сфері духовності. Симптоми всього цього наочно виявлялися вже в такому "шедеврі" колективного віршоробства, як "Слово великому Сталіну від українського народу" ("Українська література", 1944, № 12), до якої приклали руки тринадцять поетів, серед них і П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан, і їхні молодші колеги-віршувальники (Я. Городеькой, Г. Плоткін, М. Шеремет та ін.), голоси яких були однаково безбарвними й позалітературними, бо видушеними з себе в рабському поклоні перед тираном. А подавалося це все як голос усього народу, про що свідчила і додана від редакції примітка: "Обговорено на зборах громадян міст і сіл Радянської України... підписали... 9 316 973 чоловіка".

Тим часом справжні спроби письменників заговорити голосом народу натрапляли в офіційній критиці на шалений спротив, розперезане критиканство. Одним із перших об'єктів такої "критики" став роман Ю. Яновського "Жива вода". У доповіді О. Корнійчука на пленумі СРПУ 15 вересня 1947 р. ("Про виконання Спілкою радянських письменників України постанови ЦК ВКП(б) про журнали "Звезда" і "Ленинград") гнівно наголошувалось, що Ю. Яновським у цьому романі керувало лише одне бажання: "Зібрати все найгірше, згустити чорні фарби, показати все найбрудніше в людині". Звідки все це в письменника? - запитував доповідач і відповідав: "Тов. Яновський ще не до кінця переборов у собі рештки того капіталістичного, буржуазно-націоналістичного світогляду, який він мав, коли був близьким до ВАПЛІТЕ... Яновський тоді низько схилявся перед буржуазною Європою, тоді, коли хвильовісти, ВАПЛІТЕ орієнтували нашу літературу на буржуазну Європу, хотіли відірвати українську культуру від братньої нам російської культури". Подібні вади О. Корнійчук у цитованій доповіді знаходив також у М. Рильського (поеми "Мандрівка в молодість", "Слово про рідну матір", "Я син Країни Рад"), який, крім усього, будучи головою Спілки письменників, "не боровся, як належить комуністові, з проявами націоналізму", І. Сенченка (повість "Його покоління"), О. Довженка (неопублікована "Україна в огні") і єврейського письменника І. Кіпніса, "який дозволив собі виступити в буржуазно-націоналістичній, сіоністській газеті в Польщі", Л. Смілянського критиковано ще й за те, що він написав "буржуазно-націоналістичний твір і виступив проти найсвятішого, що в нас є, чим озброїли нас Ленін і Сталін, - проти дружби народів. Він виступив проти російського народу". У резолюції пленуму перелік критикованих письменників був значно розширений, але в основному за "низький ідейно-художній рівень творів" і "слабку теоретичну озброєність їх авторів". Значну частину вини при цьому покладалось на літературну критику: "Окремі літературні критики плетуться в хвості відсталих і чужих настроїв, вихваляючи політично шкідливі твори (стаття Л. Хінкулова про "Живу воду" Ю. Яновського, статті Є. Кирилюка про М. Рильського і Л. Новиченка, про творчість О. Довженка, П. Карманського, М. Рильського та ін.)".

Схожі статті




Історія українського літературознавства - Наєнко М. К. - "Нарис історії української літератури" (1946) і його партійна критика

Предыдущая | Следующая