Історія України: відповіді на екзаменаційні білети - Лазарович M. B. - 94. Українська культура другої половини XX ст

Розвиток української культури в другій пол. XX ст. відбувався зигзагоподібно. Спочатку, після смерті Сталіна, настає хронологічно короткий період відносної лібералізації. З перемогою у Кремлі в сер. 1960-х років консервативних сил українська культура знову потрапляє в жорсткі лещата радянської офіційної ідеології. Нарешті, з початком горбачовської перебудови створюються умови для національно-культурного відродження українського суспільства.

Упродовж усього періоду існування СРСР правлячий режим особливу увагу незмінно приділяв освіті, яку розглядав як важливий аспект комуністичної ідеології. Не обминув освітньої сфери і М. Хрущов. З його ініціативи розгорнулася дискусія щодо майбутнього шкільництва, яка завершилася прийняттям у 1958 р. Закону "Про зміцнення зв'язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти в СРСР".

Згідно з цим документом було розпочато структурну перебудову загальноосвітньої школи. Вона передбачала: запровадження обов'язкової 8-річної неповної середньої освіти; перетворення середньої 10-річної школи в 11-річну; створення матеріальної бази для оволодіння школярами однієї з масових професій. Стратегічним напрямом у роботі школи в законі було визначено принцип поєднання загальноосвітнього і політехнічного навчання. Запроваджувався аморальний принцип факультативності української мови.

Після зміщення М. Хрущова шкільна реформа попередніх років була скасована і залишилися тільки окремі її фрагменти, як, наприклад, восьмирічна неповна середня освіта. Знову повернулися до "десятирічки". Розпочався перехід до обов'язкової середньої освіти. Посилилася політизація навчально-виховного процесу та централізація управління освітою. Згідно з "Основними напрямами реформи загальноосвітньої і професійної школи" від 1984 р. визначався комплекс завдань для підвищення якості освіти і виховання, зростання престижу професії вчителя, вдосконалення структури управління освітою, зміцнення її матеріальної бази. Запроваджувалося навчання дітей з 6 років (за бажанням батьків), 8-річні школи були реорганізовані в 9-річні, а 10-річні - в 11-річні. Однак якихось більш-менш помітних результатів ця реформа не мала.

У період перебудови своєрідною спробою розвитку здібностей у школярів стало відродження ліцеїв та гімназій.

Швидкими темпами в Україні розвивалася професійно-технічна освіта, У профтехучилищах учні здобували загальну середню освіту і професію. Щоправда, з низки причин рівень кваліфікації випускників профтехучилищ відставав від необхідного рівня виробництва.

Розширилася підготовка спеціалістів із вищою та середньою спеціальною освітою. її істотним недоліком залишалася якість підготовки спеціалістів, яка значно відставала від світової.

Загальною проблемою всієї системи освіти в Україні була її русифікація, коли українська мова досить сплановано витіснялася зі шкіл, ПТУ, вищих і середніх спеціальних навчальних закладів.

У другій пол. 1950-х - 1980-х роках певних змін зазнала наука, основним центром якої залишалася Академія наук. Найважливішим досягненням цього часу стало освоєння космосу.

Створенням автоматизованих систем проектування ЕОМ займався Інститут кібернетики, який вивів Україну на провідне місце у цій галузі в СРСР.

Зусиллями вчених Інституту електрозварювання АН У PCP ім. Є. Патона в УРСР діяв найбільший у світі центр наукових досліджень у галузі зварювання металів, яке проводилося не лише на землі, а й під водою та в космосі. Тут було запатентовано понад 400 винаходів, розроблено методи зварювання і різання електронним променем, лазерної обробки.

Фундаментальні дослідження були виконані в галузі твердого тіла й низьких температур, надпровідності, фізики напівпровідників, радіофізики, теоретичної й експериментальної ядерної фізики, фізики плазм і керованого термоядерного синтезу, астрономії та радіоастрономії.

Серед важливих напрямів розвитку в Україні теоретичної і практичної математики були алгебра та теорія чисел, математична фізика, геометрія, теорія ймовірностей, обчислювальна математика тощо.

Значно розширився розвиток досліджень у галузі хімії і високомолекулярних сполук із заснуванням у 1958 р. у Києві Інституту хімії полімерів і мономерів.

Фундаментальні у світовій практиці відкриття у галузі фізики і сплавів зробили вчені Інституту металофізики All УРСР.

Провідним закладом у дослідженні нової прогресивної технології порошкової металургії став Інститут проблем матеріалознавства.

Завдяки фундаментальним і прикладним розробкам учених-геологів розширилися можливості освоєння корисних копалин на території республіки.

Певні здобутки мала медична галузь. Зокрема, із сер. 1950-х років під керівництвом хірурга-нонатора М. Амосова почалися теоретична розробка й запровадження у практику нових методів хірургічного лікування серцевих, а згодом і легеневих захворювань.

Значною проблемою багатьох наукових розробок у ті часи була їх слабка реалізація на практиці.

Складно і неоднозначно розвивалися гуманітарні науки, які перебували під особливим ідеологічним тиском і всеосяжною цензурою. Проте й за цих умов деякі вчені спромоглися підготувати та опублікувати цінні за об'єктивністю та правдивістю наукові дослідження. Серед них М. Брайчевський, О. Апанович, І. Дзюба, Я. Дзира, О. Компан, Є. Пронюк.

Початок "відлиги" серйозно вплинув на становище української літератури. Передусім з таборів та заслання повернулися письменники, з'явилися твори багатьох посмертно реабілітованих літераторів. У цей час плідно працювали Б. Антоненко-Давидович ("За ширмою"), О. Довженко ("Зачарована Десна"), М. Стельмах ("Кров людська - не водиця", "Хліб і сіль", "Правда і кривда"), Г. Тютюнник ("Вир"), поети В. Симоненко, Л. Костенко, І. Драч, Д. Павличко та ін.

З сер. 1960-х років різко посилився ідеологічний контроль за "ідейно-теоретичним рівнем" друкованих видань. Тих, хто ухилявся від усталених канонів, піддавали нищівній партійній критиці, як не сталося з О. Гончарем за роман "Собор", де автор звернувся до історичних традицій українського народу, його патріотизму, традицій, виступив проти руйнування історичних пам'яток церковної архітектури. Критика, як правило, не минала безслідно: розкритиковані твори зникали з бібліотек, а їхні автори на тривалий час позбавлялися можливості друкуватися. Так, від літературної діяльності відсторонили І. Чендея, М. Вінграновського, Ю. Щербака, В. Шевчука. У таборах і в'язницях опинилися літератори О. Бердник, І. Світличний, В. Стус, В. Рубан, Ю. Литвин, Є. Сверстюк, Ю. Бадзьо, М. Руденко та ін.

Під час перебудови українські літератори, активно долучившись до громадсько-політичного життя, відіграли провідну роль у відродженні як національної культури, так і державності.

Навіть в умовах ідеологічного тиску традиційно значними були досягнення української музики. У вокальному та симфонічному жанрі відзначилися Л. Ревуцький, М. Веріковський, М. Колесса, М. Скорий, Л. Дичко, у хоровому - П. Гайдамака, Ф. Козицький, К. Данькевич, Б. Лятошинський, пісенному - П. Майборода, О. Білаш, А. Філіпенко, Л. Кос-Анатольський, І. Шамо, В. Івасюк та ін. Визнаним віртуозом диригентської майстерності став С. Турчак.

У багатьох країнах відомі імена таких корифеїв української оперної сцени, як А. Солов'яненко, Д. Гнатюк, Є. Мірошниченко А. Мокренко, М. Кондратюк, Д. Петриненко, М. Стеф'юк. Широкою популярністю користувалися виконавці естрадної пісні С. Ротару, Н. Яремчук, В. Зінкевич та ін.

Високим творчим потенціалом та національним колоритом відзначалися такі мистецькі колективи

України, як Державний заслужений академічний український народний хор ім. Г. Вірьовки, Державна заслужена академічна капела "Думка", Державна заслужена академічна капела бандуристів України, Черкаський заслужений народний хор, Закарпатський народний хор, Гуцульський ансамбль пісні і танцю та ін.

Позитивні зміни відбулися в розвитку українського театрального мистецтва. Зокрема, своїми виступами прославили Україну академічні драматичні театри ім. І. Франка в Києві, ім. Т. Шевченка в Харкові, ім. М. Заньковецької у Львові. Українські театральні традиції творчо розвивали режисери Г. Юра, М. Крушельницькій, В. Скляренко, А. Скибенко, 0. Король та ін. Серед театральних акторів виділялися такі майстри, як Н. Ужвій, Б. Ступка, К. Степанков, А. Роговцева та ін. Справжніми майстрами балету постали Л. Сторчакова, Н. Хомемко, Р. Хилько, В. Ковтун.

Деякі зрушення відбулися в галузі кіно. На той час в Україні працювали кіностудії Київська ім. 0. Довженка, Одеська і Ялтинська та Київська студія хронікально-документальних фільмів. Серед найбільших здобутків українського кінематографу - фільми С. Параджанова "Тіні забутих предків", В. Денисенка "Сон", Л. Осики "Камінний хрест" і "Захар Беркут", Ю. Ільєнка та І. Миколайчука "Білий птах з чорною ознакою", Л. Бикова "В бій ідуть одні старики" та "Ати-бати йшли солдати", І. Миколайчука "Вавілон XX" та ін.

Значно ускладнювали розвиток українського кінематографу диктат офіційної ідеології та русифікаторська політика. Деякі українські фільми здобули міжнародне визнання лише за часів перебудови. Серед них картини Ю. Ільєнка "Криниця для спраглих", "Вечір на Івана Купала", "Лебедине озеро. Зона". Безперечним успіхом цього часу стала і картина молодого режисера О. Янчука "Голод-ЗЗ", у якій талановито відтворено найтрагічнішу сторінку історії України.

В українській скульптурі другої пол. XX ст. належне місце посідають пам'ятники І. Франку у Львові (В. Борисенко, Д. Крвавич, Є. Мисько, Д. Одрехівський, А. Шуляр, Я. Чайка) і Києві (скульптори А. Білостоцький, О. Супрун, М. Іванченко), Т. Шевченкові в Москві (М. Грицюк, Ю. Сінкевич, А. Фужек), твори В. Бородая ("Іван Богун", пам'ятні знаки засновникам Києва, Т. Шевченкові в Арров-парку (СПІА) та ін.), Г. Кальченко (пам'ятники М. Заньковецькій, Лесі Українці, І. Котляревському в Києві, С. Гулаку-Артемовському - в Городищі).

В українському живописі продовжували панувати історико-революційна та "виробнича" теми. Але водночас дедалі більшого поширення набувають образи сучасника, природи у М. Божія ("Медсестра"), І. Бокшая ("Зустріч на полонині"), М. Глущенка (мВесна на перевалі"), К. Трохименка ("Катерина"), 0. Шовкуненка ("Рожі"), Т. Яблонської ("Хліб", "Травень"), а також історичного минулого у творах М. Дерегуса ("Хмельниччина", "Голод. 33-й рік"), Г. Смольського ("Опришки в горах"), В. Чеканюка ("Кармелюк"). Нові форми й незвичний зміст принесла творчість художників О. Заливахи ("Червона калина"), А. Горської ("Автопортрет"), народних майстрів К. Білокур ("Півонії", "Осінь"), В. Глущенко ("Козак і дівчина"), М. Приймаченко ("Козацька могила", "Ведмеді на пасіці") та ін.

Негативні тенденції, які панували в духовній сфері, не оминули й майстрів образотворчого мистецтва. Так, за надуманими звинуваченнями було піддано цькуванню І. Гончара, засуджено О. Заливаху, виключено зі спілки художників А. Горську й Л. Семикіну тощо.

Отже, розвиток української культури другої пол. 1950-х - 1980-х років мав суперечливий характер. Поряд із досягненнями, в культурі, як і в Інших сферах життя, все очевиднішою стає глибока системна криза.

Схожі статті




Історія України: відповіді на екзаменаційні білети - Лазарович M. B. - 94. Українська культура другої половини XX ст

Предыдущая | Следующая