Історія філософської думки в Україні - Огородник І. В. - Володимир Антонович

Український історик, археолог, археограф, етнограф, геральдист Володимир Боніфатійович Антонович народився 30 січня 1834 р. Освіту отримав у Київському університеті, закінчивши медичний та історико-філологічний факультети. У 1862 р. він приєднався до групи українсько-польських хлопоманів, став одним із організаторів Київської громади. З 1863 по 1880 р. - головний редактор Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві.

В 1870 р. його було запрошено до Київського університету. Доцент, а з 1878 р. професор кафедри російської історії, читав в університеті до 1901 р. курс давньоруської історії, історії Литовської доби, історії Галицької Русі, історії українського козацтва, цикл лекцій з історичної географії, антропології. Поряд з цим В. Антонович проводив значну науково-академічну та культурно-освітню роботу як голова Історичного товариства Нестора-літописця, був хранителем Мінц-кабінету університету, де завідував з 1872 до 1906 р. нумізматичним та археологічним музеями, брав участь у підготовці до друку багатотомного видання "Архіву Південно-Західної Росії". Свідомий популяризатор історії українського народу, В. Антонович створив першу в Україні національну історичну школу, до якої ввійшли кращі українські історіографи (О. Андрієвський, Д. Баталій, Ф. Вовк, М. Грушевський, М. Дашкевич, М. Довнар-Запольський, В. Ляскоронський, І. Павловський, Л. Падалка, В. Щербина та ін.).

В обстоюванні української культури, зверненнях до історії України йому доводилося бути досить обережним і гнучким політиком, що викликало до нього деяку упередженість з боку колег по громаді, зокрема О. Кістяківського. Перу В. Антоновича належить до 300 наукових праць, серед яких: "Дослідження про козацтво за актами 1500 по 1648" (1863), "Дослідження про міста в Південно-Західній Русі за актами 1432-1798" (1870), "Монографія з історії Західної та Південно-Західної Росії" (1885), "Дослідження про гайдамацтво за актами 1700-1768" (1876), "Старожитності Південно-Західного краю" (1893) та ін. Разом з М. Драгомановим видавав "Історичні пісні малоруського народу" (К., 1874-1875. - Т. 1-2). Помер В. Антонович 21 березня 1908 р.

Під впливом хлопоманства В. Антонович доходив висновку, що "соромно жити в краї і не знати ні самого краю, ні його людяності" [Антонович В. Б. Автобіографічні записки // Київ, старовина. - 1993. - № 4. - С. 101). Вважаючи, що найдемократичнішим елементом в Україні є селяни, які "складають народність осібну", з групою студентів подорожував по селах України, знайомлячись з народним світоглядом, де народ постав для нього не в шляхетному освітленні, а таким, яким він є: мав сильну природну логіку, дуже розвинену народну етику з готовністю до допомоги нужденному. Мабуть, звідси і слід шукати витоки розуміння В. Антоновичем змісту історії, який, на думку вченого, розкривається не в сфері державних засад і політичних стосунків, а в проявах народного життя, громадських І національних відносинах.

Таке розуміння змісту історії він обстоював впродовж всієї науково-педагогічної діяльності. Так, у вступній лекції до курсу історії В. Антонович зазначав, що історія є систематичний виклад подій з життя народу чи держави, наголошуючи на необхідності поєднання фактичних даних з узагальненнями і філософськими висновками, оскільки фактичні дані - це лише півсправи. Більш суттєвим для історика є завдання простежити моменти, які переживають народні маси в їх політичному, економічному та моральному житті, помітити ідеали народу в різні періоди його життя, простежити розвиток культури і цивілізації в народі. Під культурою В. Антонович розумів розвиток потреб у фізичному, побутовому і моральному житті народу, а розвиток суспільних відносин на основі справедливості розглядав як цивілізацію, даючи таке визначення історії: історія є "розвиток цивілізації і культури у відомого людського суспільства" [Антонович В. Б. Вступна лекція до курсу історії // Київ, старовина. - 1992. - № 3. - С. 68). Однак і при цьому В. Антонович постійно підкреслював, що історія держави - це тільки показовий бік, де ми бачимо лише акторів на сцені, але не знаємо, що відбувається за кулісами. Дійсна історія - це власне життя народних мас, які складають народність, тобто групу людей, що виділяється з групи подібних чуттєвими, антропологічними та культурними ознаками (Гам же. - С. 68).

Звертаючись до історіософських поглядів В. Антоновича, варто звернути увагу на його вимоги до вченого-історика, де виділяються воля, праця, енергія, добросовісне відношення до науки. Основним важелем історії він вважав розвиток суспільної самосвідомості народу, виявлення безпосередніх мотивів його громадського та політичного життя. Виступав як проти самосхвалення, так і заперечення корінних основ народного життя, вимагав об'єктивного ставлення до предмета своїх занять, тверезого і критичного погляду на минуле, що грунтується на міцному фундаменті наукового аналізу. Доля народу, його віковічних зусиль і прагнень до створення свого державного організму, зосередження інтересу на важкій трьохсотлітній боротьбі, в якій український народ відстоював основні начала свого народного побуту, - ось коло питань, які мають стояти в полі зору історика України.

У своїх археологічних працях В. Антонович значне місце відводив слов'янській і давньоруській археології. Враховуючи специфічність української і російської культури, а також історії, він вказував на самобутність українського народу, його мови, культури. Формування української народності пов'язував із злиттям кочівників і слов'ян, відносячи її появу до кінця XIII - початку XIV ст. Саму українську народність вважав неоднорідною, виділяючи в ній три типи: південно-західний (галицький), північний та український. Південно-західний, осідаючи в межах Галичини, Буковини, Волині, частини Поділля, здатний до широкої ініціативи, прагне до збереження і захисту культури народної, стійкий у збереженні своїх національних особливостей, обстоюючи свої національні риси навіть за умов втрати політичної самостійності. Північний тип, з ареалом розселення - Полісся, північна частина Київської губернії, Чернігівщина - нерішучий, йому бракує ініціативи. І хоча він твердо береже свої особистості, однак мало турбується про те, щоб проявити їх у суспільному житті, особливо за несприятливих умов. Український тип займає решту Київської губернії, східну частину Поділля, Полтавську губернію, слободи Харківської, Курської, Воронезької губерній. До нього історик відносив також населення Донського та Кубанського війська. Цей тип відрізняється гарячістю, любить свободу, однак його ініціатива забігає наперед. Перш ніж обдумати поступки, зіставити їх із своїми силами він починає діяти, не рахуючись з такими обставинами (Там же. - С. 68-69). Простеживши історію 700 родин верхівки українського суспільства, В. Антонович дійшов висновку, що в Україні не було вищих національних станів, оскільки їх основу становили поляки, німці, росіяни та представники інших націй. Це дало підставу радянським історіографам кваліфікувати В. Антоновича як теоретика безкласовості українського суспільства, а постійне звернення його до історії України дало підставу звинуватити його в українському націоналізмі, що стало перешкодою до видання його праць у радянський період, хоча ВУАН прийняла рішення про публікацію його творчої спадщини.

Активізації культурно-освітньої роботи, спрямованої на підняття національної свідомості, розвиток української культури, дослідження історії рідного краю значною мірою сприяла діяльність інших діячів Київської громади, зокрема П. Чубинського та О. Кістяківського.

Схожі статті




Історія філософської думки в Україні - Огородник І. В. - Володимир Антонович

Предыдущая | Следующая