Історія філософської думки в Україні - Огородник І. В. - Лазар Баранович

Наступником І. Гізеля на ректорстві в академії став Л. Баранович (1620- 1693). Вихідець з Білорусі, освіту отримав у Києво-Могилянській академії, по закінченні якої був учителем піїтики, риторики, а потім професором академії. З 1657 р. - Чернігівський архієпископ, керуючи водночас Київською митрополією (1659-1661, 1670-1685), тобто Українською православною церквою Лівобережної України. Він ввів на кафедрах посаду проповідників, при храмах створював цехи різних ремесел, які мали піклуватися про сиріт, старців, калік, організовував школи, заснував у Новгороді-Сіверському друкарню, відкрив латинську школу (1674). Перенісши пізніше друкарню до Чернігова, видрукував близько 50 книг та літературних творів на церковнослов'янській, польській і латинській мовах. Автор "слів", панегіриків, полемічних романів, в яких захищав православ'я від натиску католицизму, збірників "Меч духовний" (1666), "Труби словес проповідних" (1674). У 1671 р. польською мовою надрукував збірник "Лютня Аполона", який містив більш як тисячу віршів різного змісту, в тому числі й філософського.

Філософсько-світоглядна проблематика, роздуми і судження Барановича про будову світу пронизані теологізмом, підпорядкуванням філософії релігії, типовим для того часу. Він був переконаний у тому, що Св. Письмо має виключне значення для всього людства і для кожної людини зокрема, тоді як філософія може бути тільки предметом занять у школі. На думку Барановича, основним поняттям філософії є поняття субстанції. Баранович визнавав існування двох субстанцій: першої - духовної, Другої - тілесної, надаючи перевагу духовній. Відповідно до поглядів Барановича з духовної і тілесної субстанцій складається також створена Богом людина, яку він наділив розумом і свободою волі. Останні мають бути спрямовані на пізнання Бога, шлях до якого лежить через самопізнання, віру і містичне споглядання. Водночас він висловлював віру в силу людського розуму, просвітництво, моральне самовдосконалення суспільства, що випливало з Його віри в людину. Перейнявшись поширеною на той час ренесансною думкою про подібність земних та небесних насолод, Баранович обстоював точку зору, що моральність визначається не відразою чи ненавистю до усього земного, людського, а розумним самообмеженням, вибором пропорції між земним і небесним, їх цінностями, де кожний має право вирішувати для себе, де й коли він волів би бути щасливим: зараз і тут ("на землі") чи потім і там ("на небі"), намагаючись примирити античну любов до всього земного з містичним аскетизмом християнського розуміння середньовічної релігійної моралі, християнську поміркованість з радикальним епікурейським гедонізмом.

Видатний полеміст XVII ст. Баранович виступав проти унії і католицизму, вважаючи їх основою польсько-шляхетської агресії, високо цінив народну культуру, рідну українську мову, широко послуговувався народним гумором, обстоював національну і релігійну самостійність України. Він підтримував автономістичну політику Д. Многогрішного, якого рекомендував обрати гетьманом України, брав участь у посольстві Війська Запорозького до Москви 1669 р" що обстоювало права і вольності українського народу, автономію України при входженні до Московської держави, проводив лінію тієї частини українського духівництва, яка вважала за краще залежати від константинопольського патріарха, ніж від російського. Разом з тим не був національно обмеженим, високо цінував науку І світську культуру польського народу, прагнув до встановлення рівноправних відносин між російським, українським і польським народами, захищав ідею єднання всього слов'янського світу для боротьби проти загального тоді ворога - татар і турків. Патріот своєї Вітчизни, Баранович вірив у просування Русі вперед, був глибоко переконаний у тому, що "прийде певний час, коли вони (руси. - Авт.) не будуть потребувати сторонньої допомоги і навіть будуть гребувати нею".

Схожі статті




Історія філософської думки в Україні - Огородник І. В. - Лазар Баранович

Предыдущая | Следующая