Історія економіки та економічної думки - Юхименко П. І. - Вибір економічної стратегії

Як і раніше, вибір економічної стратегії розвитку народногосподарського комплексу України визначався політичним курсом, що залежав насамперед від волі Й. Сталіна та співвідношення сил правлячої еліти. Він був важливим чинником можливих іноземних позик та інвестицій. Ступінь конверсії й обсяг ресурсів, що спрямувались на розвиток ВПК, рівень економічного співробітництва із західними державами значною мірою визначали масштаби нагромаджень, їх структуру (зокрема частку внутрішніх нагромаджень у ВВП) і ступінь закритості (автаркії) радянської економіки.

Війна зблизила республіки Союзу зі світовим товариством, а відносини із західними державами набули партнерського, здавалося б, навіть дружнього характеру. Перемога у війні поліпшила задушливу суспільну атмосферу кінця 30-х років і сприяла демократичному оновленню радянської системи, змінам на краще. У суспільній свідомості потроху зникав страх. Війна навчила людей критично мислити, для багатьох із них вона стала "відкриттям" Заходу (за кордоном побувало понад 6 млн осіб у складі діючої армії та ще 5,5 млн репатріантів), похитнула ідеологічні стереотипи, викликавши зацікавленість і симпатію до західної цивілізації.

Реформаторські настрої проникли і в більшовицьку еліту, суттєво оновлену в роки війни. Війна привчила управлінський корпус до ініціативи, відкинувши на другий план виявлення "шкідників" і "ворогів народу". Під час війни на відміну від інших країн зменшився ступінь централізованого державного регулювання деяких секторів радянської економіки. Як наслідок, в не окупованих районах дещо зросли доходи сільського населення. Піклування про виживання населення і виконання державних завдань спонукали місцеву владу заохочувати дрібнотоварне виробництво. Повернення до мирного життя потребувало або узаконення, інституціоналізації цих новацій, суттєвої корекції довоєнної економічної політики, або повернення до попередньої централізованої моделі економіки з гіпертрофованим воєнним сектором (навіть цивільні підприємства мали водночас і воєнний профіль, мобілізаційні потужності на випадок війни), суворим адміністративно-політичним контролем за діяльністю господарської адміністрації, підприємств і всіх робітників.

Ухвалений у травні 1946 р. Закон "Про п'ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства СРСР на 1946-1950 рр." визначив завдання, головним із яких було забезпечення першочергової відбудови і розвиток важкої промисловості та залізничного транспорту. Це стало першим кроком на шляху повернення до довоєнної моделі розвитку народного господарства. Проте багато аспектів економічної стратегії ще не було визначено. Завдання четвертої п'ятирічки не виключали деяких варіантів розвитку в межах централізованої системи планування й управління народним господарством України.

Однак розпад антигітлерівської коаліції, боротьба із західними державами за поділ Європи і початок "холодної війни" сприяли остаточній перемозі прихильників централізації та розвитку ВПК, за якими стояв Й. Сталін. У цьому самому напрямі діяли і деякі внутрішні чинники: голод 1946-1947 рр., що зумовило різке посилення контролю держави над селом, загострення соціально-економічної ситуації в містах (у тому числі зі скасуванням карткової системи і грошовою реформою 1947 р.).

Особливості відбудови в Україні

Радянський уряд відмовився в 1947 р. від участі у плані Маршалла, спрямованому на економічне відродження Європи, і розпочав насильно впроваджувати в Центральній та Східній Європі відверто комуністичні уряди, здійснюючи соціалістичні перетворення, що ще більше загострило відносини із США. Країна не тільки повернулася до попередньої моделі економіки, а й перебувала буквально в передвоєнному режимі, що визначило особливості відбудовного періоду в Україні.

По-перше, це не лише опора на внутрішні ресурси і сили, а й різноманітна допомога іншим країнам соціалістичного табору.

По-друге, на відміну від Заходу, де відбудову почали зі стабілізації національної валюти, відновлення інфраструктури (доріг, засобів зв'язку тощо), розвитку сільського господарства та легкої промисловості, потім реконструкції та технічного переоснащення важкої індустрії, в СРСР ставку робили насамперед на відновлення діяльності важкої індустрії, економію та накопичення фінансів і ресурсів за рахунок сільського господарства, легкої промисловості та соціальної сфери. У 1946-1950 рр. на потреби важкої промисловості як основи ВПК спрямували 80 % капіталовкладень. Це, безумовно, відобразилося позитивно на галузях, орієнтованих на ВПК (електроенергетиці, металургії, машинобудуванні тощо), але разом із тим гальмувало та деформувало процес виробництва споживчих товарів і розвитку сільського господарства.

Повоєнне українське село фінансували за залишковим принципом (не більш як 7 % загального обсягу асигнувань). Воно було змушене виконати щонайменше три завдання: забезпечити потреби промисловості в сировині, розв'язати проблему постачання міст продовольством, виробити достатню кількість сільськогосподарської продукції для експорту в країни Східної Європи. Намагаючись здійснити це в умовах хронічної нестачі коштів, офіційна влада практикувала традиційні командні методи: посилення тиску на село; встановлення жорсткого порядку - кампанія у справі ліквідації порушень колгоспного статуту (1946 р.); прямі репресії - депортації до Сибіру осіб, які "злісно" ухилялися від трудової діяльності у сільському господарстві (з 1948 р.); спроби структурної перебудови організації сільськогосподарського виробництва - політика укрупнення колгоспів (1950 р.).

По-третє, форсування розвитку важкої промисловості і ВПК, як і перед війною, супроводжувалося потужними мобілізаційно-пропагандистськими заходами - рухами передовиків і новаторів, соціалістичним змаганням тощо. Рух за дострокове виконання п'ятирічного плану та підвищення продуктивності праці охопив у 1946 р. 80 % українських робітників і службовців, наприкінці 1948 р. - уже 90%.

Схожі статті




Історія економіки та економічної думки - Юхименко П. І. - Вибір економічної стратегії

Предыдущая | Следующая