Історія держави та права України - Трофанчук Г. І. - 4. Державний устрій

Більшість дослідників схильні вважати Литовсько-Руську державу за її устроєм феодальною федерацією. Хоча деякі вчені називають її "державою держав" - такою формою державного устрою, коли суверенна держава має зверхність над залежними від неї країнами лише в тому, що підвладні країни мали надавати у розпорядження свого протектора військо і сплачувати данину.

Треба сказати, що обидві форми мали місце, але кожна - на певному історичному етапі.

Доти, поки Вітовт у першій половині XV ст. не усунув удільних князів і не посадив своїх намісників, Литовсько-Руське князівство було "державою держав". За наступників Вітовта країна вже була об'єднана однією центральною великокняжою владою з певною автономією її областей. Тоді вона більше нагадувала федерацію.

Історично такі рідкісні на той час форми державного устрою були обумовлені тим, що саме окупація руських земель Литвою у XIV ст. мала характер не загарбання, не чужоземної навали, а прилучення, зібрання практично "безгосподарних" територій іншої держави під своїм впливом. Литовські князі вважали себе спадкоємцями влади великих київських правителів.

На чолі держави перебував Великий литовський князь (в актах XV ст. його називають господарем). Його влада не набула таких централізованих самовладних форм, які мали місце у західноєвропейських державах чи Московії. Князь будував свою владу на численних хартіях, що стосувалися як окремих регіонів, так і шляхетсько-магнатського стану. За цими нормативними актами, правитель не був самодержавним володарем - його прерогативи істотно обмежувала пани-рада, яка поділяла з ним права на дипломатичні відносин, видання законів, призначення урядовців.

Слід додати, що Великий князь отримував монарший престол на змішаних засадах успадкування - обрання з-поміж представників князівської династії. З кінця XV ст. Великий князь поділяє свою владу не лише з панами-радою, а й литовсько-руським сеймом.

Пани-рада - головна політична інституція країни з кінця XV - початку XVI ст. Всі закони і розпорядження загальнодержавного характеру можна було видавати лише після обговорення з панами-радою, з її відома, за її участі та згоди.

Проте з часом вплив цього органу слабшає внаслідок дедалі активнішої участі шляхти в суспільному житті держави - через піднесення ролі загального (вального) сейму.

Таким чином, сформувавшись як дорадчий орган при Великому князеві, пани-рада стає впливовим чинником державної політики країни, її склад формував Великий князь, і до неї входили українські князі, магнати, бояри, яких зрівняли в правах із литовською знаттю.

Із подальшою централізацією Литовсько-Руської держави склад панів-ради поповнювався урядовцями, намісниками, духовенством. Поступово цей орган став настільки численним, що його нелегко було скликати в повному складі, а робота була некерованою і малоефективною. Тому нерідко Великий князь користувався послугами Малої (або Таємної) ради з 8-10 осіб, яка працювала безперервно.

Подолання роздрібненості у Великому князівстві Литовському увінчалося сформуванням загальнодержавного представницького інституту - литовсько-руського сейму. Вперше його як загальнодержавний орган скликали 1492 р., коли після смерті князя Ягайловича на сеймі обрали його наступника. Та все ж таки головним поштовхом до формування органу стала зовнішня небезпека, яка змусила зосередити увагу на питаннях оборони і залучити до цього широкі феодальні верстви. Це й обумовило склад сейму.

Окрім Великого князя, туди входили урядовці, представники того духовенства, воєначальники, державці й намісники. Усі вони були причетні до оборони країни як урядовці, а також як землевласники, що надавали в ополчення певну кількість ратних людей. Найчисленнішу групу на сеймах становили обласні князі, пани і шляхта. Якогось визначеного порядку входження до сейму чи норми представництва не існувало. Не були представлені на сеймі міщани й волосні селяни, але їм дозволяли виступати на ньому чи звертатися з клопотаннями.

Відповідно до сеймової реформи 1564 р. було визначено порядок шляхетського представництва на сеймі: шляхта мала обирати на повітових сеймиках по два посли від кожного повіту.

Сейм розглядав питання оборони країни, обрання Великого князя, виконання військової повинності, сплати податків, укладення міждержавних військових союзів та уній, аспекти законодавства тощо. Великий князь і сейм були до деякої міри рівними між собою. У державі не існувало правового механізму, який би розмежовував прерогативи тієї чи тієї сторони, і згоди досягали, як правило, шляхом компромісу.

За структурою литовсько-руський сейм був двопалатним. Верхня - палата панів радних ("лавиця") - була подібною до англійської Палати лордів чи польського Сенату.

Нижня - "рицарське коло" - суто шляхетська одностанова установа. Тут усе до рук прибрали магнати і шляхта, усунувши городян та інші стани. Такий характер станового представництва в Литовсько-Руській державі значно посилив вплив аристократично-шляхетського елементу.

Засідання проводили окремо по палатах. Але присутність князя під час голосування була обов'язковою. Остаточне рішення ухвалювали на спільному засіданні обох палат. Постанови приймали одностайно, а консенсусу досягали у різний спосіб: підкупом, шантажем, погрозами тощо. Рішення сейму набирало чинності від його підписання Великим князем.

Центральна адміністрація складалася із урядовців, призначуваних Великим князем та погоджених із панами-радою і сеймом. До її складу входили: маршалок земський (найвищий державний сановник, виконував функції князя за його відсутності), маршалок двірський (управляв князівським двором і придворними), канцлер (відав державною канцелярією^, підскарбій (відав фінансами). Військом командував гетьман земський (або великий) та гетьман двірський (або польний). Іншими урядовцями були придворні чини, які нерідко виконували окремі доручення князя.

Місцева литовська адміністрація з'явилася після ліквідації інституту удільних князів, яких спочатку замінили волосні намісники і старости. У великих містах правили воєводи, в менших - державці. Сільський староста мав помічників - тіунів, возних та інших чиновників.

Схожі статті




Історія держави та права України - Трофанчук Г. І. - 4. Державний устрій

Предыдущая | Следующая