Історія держави і права зарубіжних країн - Маймескулов Л. М. - Розділ 1. Країни Сходу

Розділ 1. Країни Сходу

Відмінності, які мали місце між державами Стародавнього Сходу та Заходу, зберігалися в основному і в Середньовіччі. Якщо на Заході феодальні стосунки укладалися на основі приватного службового феоду, а державні зв'язки будувалися (до абсолютизму) як зв'язки сеньйорально-васальні, то на Сході, продовжуючи традиції стародавніх деспотій, сукупним сюзереном виступала держава, а її васалами були численні стани - військові та громадські. На Заході феодал пов'язаний зі своїми підданими-селянами безпосередньо: він - їхній господар, вони - його піддані. На Сході сукупним феодалом була держава. Вона збирає з селян феодальну ренту і розподіляє її серед службовців. Зберігаючи позиції в економіці, східна держава зберігає їх і в політиці, залишаючись деспотичною. На Заході феодал має своїх кріпаків або напівкріпаків, з них він міг формувати свої дворові служби, у разі необхідності - ополчення. У східному (азійському) типі феодалізму феодал не має своїх кріпаків - вони належать державі, тобто сукупному феодалові, який розподіляє прибутки від експлуатації селян серед військового і цивільного населення. Не маючи особисто залежних селян, східний феодал компенсує їхню відсутність придбанням рабів для своїх потреб або використовує найманих працівників. Ось чому на Сході державна кріпаччина супроводжується рабовласницьким побутом. Найпоказовішим у цьому плані є Арабський халіфат.

Глава 10. Арабський халіфат
1. Виникнення держави

Халіфат (Арабський халіфат) - теократична ісламська держава, яка виникла у VII столітті на Аравійському півострові внаслідок об'єднання арабських племен під прапором ісламу - релігії, заснованої Мухаммедом (Мухаммад, Магомет, Магоммад, 570-632 роки).

Араби - автохтонне семітномовне населення півдня Аравійського півострова. До початку нашої ери вони становили основну масу населення Палестини, Південної Сирії та частини Месопотамії. У VI-VII століттях у арабів зберігався родовий уклад. Основою роду був намет окремої сім'ї. Група наметів становила рід, клан (каум), декілька кланів об'єднувалися у плем'я (кабіла). Голова племені - сеїд (шейх) опікувався організацією кочування, розглядав спори і тяжби, був представником у зборах старійшин (меджлісі), під час війни ставав головнокомандувачем - раїсом. Араби були язичниками, кожне плем'я мало свого божка-ідола. Основним заняттям було скотарство (розведення верблюдів), в оазисах - землеробство.

Значною допомогою була учать у міжнародній караванній торгівлі, шлях якої пролягав через Аравію. На торговельних шляхах, які пов'язували Східну Африку, Передню Азію, Індію та Китай, виникли стародавні держави Аравійського півострова - Сабейська (650-115 роки до н. е.), Набатейська (VI століття до н. е. - 106 рік н. е.), Хим'яратська (115-525 роки). У Південній Аравії найрозвиненішим був Иємен. Тут уже в першому тисячолітті до нашої ери утворилася висока землегосподарська культура. На караванних шляхах на заході Аравії з Иємену в Єгипет, Сирію та Палестину виник торговельний центр - Мекка. Тут панувала аристократія роду Омейядів з племені Курейш. Арабські племена постійно ворогували між собою, захоплюючи одне в одного здобуток і полонених, яких потім викупляли співвітчизники. Створення держави в арабів значною мірою зумовлювалося необхідністю боротьби із Сасанідським Іраном та Візантією.

Початок об'єднання арабів покладено основоположником мусульманської релігії - ісламу Мухаммедом. Він був вихідцем з непримітного роду Хашим із племені Курейш. Мухаммед доволі рано осиротів, а в дитинстві випасав худоби. Одружившись на заможній удовиці Хадидже, він став супроводжувати її каравани. У зрілому віці почав проповідувати єдинобожжя, виступав проти лихварства, проти "тих, хто махлював у торгівлі", пригноблював сиріт та бідоту. Через те що його переслідувала аристократія Мекки, Мухаммед у 622 році утік зі своїми прихильниками (мухаджирами) з Мекки до Ясриба - пізніше Медінат-ан-Набі ("Міста пророка"), де до нього приєдналися місцеві мешканці (ансари). 622 рік. - рік "виходу" Мухаммеда з Медіни (хіджра) - став початком літочислення у країнах ісламу. У Медині мухаджири та ансари утворили общину (умму) одновірців (муслімів), які увірували в Мухаммеда як у посланця бога - Аллаха. У Медині до Мухаммеда перейшла духовна (імамат) та світська (султанат) влада. Між Мединою і Меккою виникла збройна боротьба, в якій перемогу одержала Медина. Мухаммеда було визнано головою всіх арабів. Об'єднання арабів у межах нової релігійної системи дозволило арабським купцям та аристократії боротися з Іраном і Візантією за ключові позиції у міжнародній торгівлі. У 632 році Мухаммед помер, і влада перейшла до його "заступників" - халіфів. Об'єднання арабів під прапором ісламу було завершено першими наступниками Мухаммеда-"праведними" халіфами Абу-Бекром (632-634 роки), Омаром (635-644 роки), Османом (644-665 роки). За життя Мухаммеда не всі араби прийняли іслам, а після його смерті багато племен повстали проти панування Мекки. Військам Абу-Бекра ціною надмірних утрат вдалося перемогти повстанців. Вождів повстанців, які зреклися ісламу, було живцем спалено.

Консолідація арабських племен у межах ісламської держави завершилася в перебігу завойовницьких воєн, які тривали з 633 по 751 рік. До складу халіфату увійшли Аравія та завойовані країни: Сирія, Ірак, Північна Африка (Магриб), Єгипет, Іспанія, Іран, Середня Азія, Афганістан, Північна Індія, Азербайджан, Вірменія, Грузія, острови Сардинія, Сицилія, Крит, Кіпр. До 651 року центрами Халіфату були Медіна та Мекка, з 661 по 750 рік - Дамаск, з 750 року - Багдад. Як усі великі імперії давнини, халіфат не був цілком централізованою державою. Для областей, які входили до нього, це мало різні наслідки. Якщо Сирія, Ірак, Єгипет, Північна Африка були цілком арабізованими, то інші країни, що прийняли іслам, зберегли свою мову та культуру, а Вірменія і Грузія - християнство.

Обрання халіфів супроводжувалося жорстким суперництвом різних кланів і зародженням в ісламі різноманітних релігійно-політичних течій. Перші халіфи були з найближчого оточення Мухаммеда. Абу - Бекр - тесть пророка, Омар - один з перших, "хто увірував", Осман - дядько пророка, Алі - двоюрідний брат і зять. Омар був убитий рабом-персом через відмову халіфа полегшити податковий тиск. За правління Османа невдоволені утисками аристократії рядові араби з Кейфи, Басри та Єгипту прибули під виглядом паломників до Медіни і вбили Османа. На вимогу повсталих халіфом було проголошено зятя пророка - Алі. Його прихильників називали "шиїт-Алі" - "партія Алі" (звідси походить назва потужної гілки ісламу шиїтів, які визнають законними лише правителів з роду Алі). У боротьбі за халіфську владу з представниками меккської знаті Муавійєй на боці Алі виступили низи мусульманства. Оскільки Алі виказав схильність до компромісу з Омейядами, 10 тисяч вояків полишили його і вибрали халіфом простого воїна. Хараджити вимагали виборності халіфа, котрим міг бути будь-який мусульманин, навіть раб-негр. Халіф за вченням хараджитів повинен захищати інтереси всієї мусульманської громади, яка зберігала право його переобрання. Алі виступав проти хаджитів. У 661 році його вбили хаджити у мечеті міста Куфи. Верхівка мусульманства проголосила халіфом представника роду Омейядів - Муавію, започаткувавши династію Омейяд і в, правління якої супроводжувалося впертими і кровопролитними внутрішніми війнами та повстаннями. Перехід влади до Омейядів, які правили майже 100 років (661-750), означав перемогу аристократії над низами мусульманства, остаточний розрив з ілюзорним "братерством" мусульманської громади і характеризувався значними завоюваннями і збагаченням верхівки халіфату.

Посилення експлуатації підкорених народів і рядових арабів викликало численні повстання і громадянські війни, що потрясали халіфат Омейядів. У 684 році грандіозне повстання хараджитів охопило значну територію і тривало 13 років. Воно було потоплене у крові намісником Муавійї Аль-Хаджжаджем, якого повстанці називали "ворогом бога і людей". Лише в одній Куфі Хаджжадж стратив 11 тис. повстанців. За 20 років намісництва він стратив 130 тис. чоловік. Терор Хаджжаджа в І раці дозволив Омейядам централізувати владу і здійснити нові завоювання. У середовищі арабської аристократії першої чверті VIII століття склалося опозиційне угруповання Аббасидів - нащадків дядька Мухаммеда - Аббаса, які використовували народне незадоволення у боротьбі за владу. Остаточного удару Омейядам завдало повстання у Мерві та Північному Ірані під проводом Абу Мус-ліма. У минулому раб, Абу Муслім приєднався до Аббасидів і підняв проти Омейядів арабські племена, іранських селян, рабів, а також іранських землевласників-дехкан. Повстання переросло в громадянську війну, яка охопила Ірак та Іран. Влада перейшла до династії Аббасидів. Перший халіф цієї династії Абу-аль-Аббас учинив суцільну різанину Омейядів. Лише небагатьом з них пощастило врятуватися в Іспанії, де вони заснували Кордовський емірат. Столиця халіфату була перенесена з Дамаска до ненависного Омейядам Іраку, в місто Анбар, а потім - у збудоване за наказом халіфа Мансура нове місто Багдад на річці Тигр. Народні маси, що сприяли приходу до влади Аббасидів, нічого не отримали від перемоги. Вождя повстанців Абу Мусліма, який деякий час був намісником Хорасана, у 755 році вбито за наказом халіфа Мансура.

Схожі статті




Історія держави і права зарубіжних країн - Маймескулов Л. М. - Розділ 1. Країни Сходу

Предыдущая | Следующая