Історія держави і права України - Терлюк І. Я. - Кримінально-процесуальне законодавство

У сфері кримінального процесу за Директорії УНР українські юристи на базі чинного тоді законодавства з урахуванням військової обстановки провадили активну роботу щодо створення єдиного Кримінально-процесуального кодексу законів Української Народної Республіки. Попри незавершеність цього процесу, роботи кодифікаційної комісії були частково реалізовані у Законі "Про судочинство в Штабних судах" (4 серпня 1920 р.), реально базовому нормативному акті у сфері кримінального процесу в УНР доби Директорії, який мав велике значення не тільки для військової, а й цивільної юстиції. Структурно закон складався з 11 глав, що містили 271 статтю, в яких було досить докладно регламентовано всі стадії судочинства, розглядалися питання явки всіх осіб, що мали брати участь під час розгляду справи. Це: судді, секретар, обвинувач, захисник, свідки, експерти, цивільний позивач тощо. Подавався перелік поважних причин неявки осіб, викликаних на судове засідання, були встановлені заходи стягнення.

Одне з найважливіших - питання підсудності Штабних судів. У документі йшлося про випадки застосування персональної і територіальної підсудності притягнення до кримінальної відповідальності співучасників злочину, компетенцію Штабного суду у випадках, коли винний брав участь у скоєнні злочинів, підсудних різним судам, тощо. У цьому контексті детальної регламентації зазнали і питання спірної підсудності між Штабними судами, між Штабними судами і військовими слідчими, Штабними судами і мировими судцями (або судовими слідчими), Штабним судом і з'їздом мирових суддів (або окружним судом), а також порядок оформлення добровільного зізнання особи, стосовно якої провадиться дізнання, тощо. Закон передбачав, що остаточне рішення з будь-якого спірного питання міг ухвалити тільки Найвищий суд Української Народної Республіки.

Законними підставами порушення кримінальної справи в Штабовому суді вважалися: а) повідомлення командира полку; б) повідомлення військових, цивільних, судових або адміністративних установ та урядових осіб, в) скарги потерпілих, г) явка з повинною.

Низка статей, що регламентували процес дізнання у кримінальній справі, присвячувалася проведенню обшуків і вилучень, зберіганню і оформленню речових доказів. Великого значення закон надавав дотриманню законності. Установлювалось, що обшуки і вилучення повинні провадитися лише за крайньої потреби і лише в приміщеннях, підвідомчих військовій частині. Скарги на незаконні дії дізнавача подавалися до Штабного суду, його голові, котрий міг притягти винного до відповідальності як за посадовий злочин. Нагляд за правильним і своєчасним виконанням закону покладався на командира частини, який наказав провести дізнання, і голову Штабного суду.

У законі вирішувалося питання взаємодії військової влади з міліцією. Якщо військовослужбовець вчинив злочин за межами військової частини, розслідування кримінальної справи мала проводити міліція на загальних підставах. Винятком були випадки, коли дії стосувалися військової дисципліни або скоювалися у місцях, що перебували у виключній юрисдикції військового командування.

Факт віддання до суду військовослужбовця підлягав оголошенню наказу командиром частини. Та це не приводило до "жодних наслідків" для підозрюваного до набрання вироком законної сили. Був єдиний виняток - особа, проти якої порушувалася кримінальна справа, не могла бути тимчасовим членом військового суду. Згідно із загальним правилом, судовий арешт військовослужбовця не допускався.

Закон передбачав право обвинуваченого на захист. Причому захисником могла виступати будь-яка особа, якій закон не забороняє виступати в суді, в тому числі і жінка. А що ж до обвинувачів, то ними могли бути представники командира полку, представники державної адміністрації, один із потерпілих, який допускався до захисту в Штабних судах. Та закон прямо вказував, що обвинувачем на суді не міг виступати підлеглий підсудного. Крім сторін і свідків, які брали участь у процесі, суд міг залучати обізнаних людей (експертів), коли було необхідно одержати роз'яснення зі спеціальних питань, перекладачів та інших осіб, необхідних для правильного з'ясування судом обставин вчиненого злочину, тяжкість скоєного тощо.

Значну увагу законодавець приділив регламентації становища суддів у процесі. Зокрема, в одному і тому ж засіданні не могли брати участь судді, що перебували між собою в прямих родинних зв'язках, а також родичі до другого покоління включно. Регламентованим був і порядок розгляду та оформлення заяви про відсторонення судді, що брав участь у розгляді справи. Низка статей присвячувалася питанням умов розгляду справи. Встановлювалось "усність" і "гласність" є неодмінною умовою розгляду справи. Особи, які не досягли 18-річ-ного віку, до судового засідання не допускалися.

Серед характерних рис закону дослідники (В. Землянська) звертають увагу на те, що закон не розцінював мовчання обвинуваченого як визнання ним своєї вини. Підкреслювалась необхідність суворого дотримання законів. Зокрема, якщо з'ясовувалась неповнота чи суперечливість законів, суд повинен був вирішувати справи, грунтуючись на загальному розумінні закону, що діяв на момент розгляду справи. Повторне притягнення до кримінальної відповідальності за той же злочин, за яким вже було постановлено виправдувальний вирок, що набрав чинності, не допускалося, навіть якщо пізніше з'явилися нові обставини.

Копія вироку мала бути видана засудженому протягом трьох днів з дня подачі ним заяви. Вироки, що вступили в законну силу, І якщо на них не було подано касаційної скарги, підлягали виконанню. Вони зазвичай надсилалися командиру частини, в якій служив винний, і там наказом давалося розпорядження про негайне виконання вироку суду.

Схожі статті




Історія держави і права України - Терлюк І. Я. - Кримінально-процесуальне законодавство

Предыдущая | Следующая