Історичне джерелознавство - Калакура Я. С. - 5.2. Літописи

Основним джерелом найдавнішої та середньовічної історії України є літописи. Це один з різновидів наративних джерел у вигляді оповідей, в яких події викладаються, як правило, за хронологією. Свою назву вони дістали від того, що виклад матеріалу в перших літописах починався словами "в літо". Щоправда, деякі з них, наприклад первісний текст "Галицько-Волинського літопису" (XIII ст.), складалися і без датування за роками.

Україна має давні власні літописні традиції, які закладені ще на світанку виникнення писемності на Русі. Створювалися вони в Києві, Переяславі, Володимирі-Волинському, Галичі, Львові, Чернігові та інших містах. При цьому в різні часи виникло кілька різновидів літописів:

- княжі літописи, що укладалися, як правило, у центрі князівств;

- місцеві літописи, які створювалися в інших містах та монастирях;

- козацькі літописи, що виникли як своєрідні хроніки визвольних змагань козацтва.

До нашого часу дійшли сотні списків давньоукраїнських та козацьких літописів, проте найдавніші з них збереглися лише у пізніших списках, тобто вони є зведеннями попередніх літописів. При їх складанні літописці використовували твори своїх попередників, зарубіжні хроніки, Біблію, житія святих, сказання, усні перекази (легенди), власні спостереження. Цінність літописів як джерела зростає й унаслідок того, що з найдавніших часів до них у повному обсязі або в уривках уміщувалися документи, які не дійшли до нас в оригіналах. Першими з них були договори київських князів із Візантією, укладені на початку X ст.

Серед найдавніших писемних джерел найбільшу цінність мають княжі літописи. Вони дають уявлення про політичне та релігійне життя в князівствах, у них наводяться біографічні відомості про київських та інших князів, їх походи, взаємовідносини із сусідніми державами тощо.

Зародження літописання в Київській державі більшість істориків відносить до X ст. Академік Б. Рибаков появу першого Київського, так званого зводу Володимира, датує 996 - 997 pp., причому, на думку дослідника, йому передували лаконічні записи, які до нас не дійшли, але були включені до тексту. Аналогічної думки дотримується інший знавець літописів Л. Черепній, який датував виникнення літописання 996 р. Видатний український історик М. Грушевський висловив припущення про існування у Києві літописного зводу з 945 p. М. Брайчевський схильний віднести початок давньоукраїнського літописання до IX ст.

Найдавнішими літописними творами, що дійшли до нашого часу, є "Повість временних літ", "Київський літопис" (XII ст.) та "Галицько-Волинський літопис" (XIII ст. ). "Повість временних літ" збереглася у трьох редакціях і багатьох списках. її укладання пов'язують з ім'ям ченця Києво-Печерського монастиря Нестора. Це своєрідний вступ до вітчизняної історії, конспективний виклад подій, подекуди без їх точного датування, від створення світу до 1110 - 1113 pp., тобто до подій, свідком яких був сам Нестор. На думку вчених, у "Повісті" використані й більш ранні літописні тексти. Розповідь про слов'ян починається в ній з легенди про заснування Києва братами Києм, Щеком і Хоривом та їхньою сестрою Либідь. Поряд із відомостями про Київську землю тут наводяться дані про події у Візантії.

"Повість временних літ" дійшла до нас не в первісному вигляді, а в списках найдавніших літописів, зокрема, Лаврентіївського та Іпатіївського. Перший із них переписаний монахом Лаврентієм у 1377 р. на замовлення Суздальського і Нижегородського великого князя Дмитрія Костянтиновича з "вітхого" літописця, який закінчувався подіями 1305 p., інший - Іпатіївський літопис - або, як його ще називають, "Літопис руський", переписаний близько 1425 р. з різних старих зведень. Він складається з трьох частин: "Повісті временних літ", Київського та Галицько-Волинського літописів. Історія Русії-України викладається у цих трьох частинах з найдавніших часів до кінця XIII ст. Зазначимо, що під час переписування літописів їхні тексти зазнали редагування, на них відбилася мовна культура північно-східних князівств XIV-XVI ст.

перші сторінки іпатіївського (початок xv ст.) та лаврентіївського (1377 р.) літописів із початком

Перші сторінки Іпатіївського (початок XV ст.) та Лаврентіївського (1377 р.) літописів із початком "Повісті временних літ"

"Київський літопис" висвітлює історію Подніпров'я. У Його створенні брали участь багато авторів. Літопис охоплює події з 1118 по і 198 p., причому викладені вони з більшою хронологічною точністю. Під 1187 р. тут уперше вживається слово "Оукраина". Згадуючи про смерть князя Володимира Глібовича. літописець писав: "О нем же Оукраина много постона".

Події у Галицькій землі та на Волині у XIII ст. відображені в "Галицько-Волинському літописі". Він складається з двох частин: літописця Данила Галицького (1205-1258) і Волинського "Поученіє" (Лаврентіївський літопис) та автограф-графіто князя Володимира Мономаха у Софійському соборі літописця (1259-1290). Створений за часів, близьких до описаних у ньому подій, літопис досить докладно передає зміст подій, що відбулися в XIII ст. Його первісний текст мав досить своєрідну структуру. Літопис складався з кількох повістей, які лише пізніше були зведені укладачами воєдино. На цю своєрідність літопису вперше звернув увагу у своєму дослідженні М. Котляр3.

перші сторінки іпатіївського (початок xv ст.) та лаврентіївського (1377 р.) літописів із початком

"Поученіє" (Лаврентіївський літопис) та автограф-графіто князя Володимира Мономаха у Софіївському соборі

Літописання не припинилося і за польських та литовських часів. Воно продовжувалося, головним чином, у монастирях. Найвідоміші з цієї групи джерел "Густинський літопис", "Літописці Волині й України", "Кройника" Феодосія Софоновича, а також численні місцеві літописи: "Межигірський літопис", "Межигірський рукопис", "Львівський літопис", "Чернігівський літопис за новим списком", "Хмельницький літопис" та ін. Деякі з них охоплюють події до XVIII ст. включно.

Яскравою й унікальною сторінкою українського літописання є козацькі літописи XVII-XVIII ст. їх поява була пов'язана із зростанням національної самосвідомості українського народу й розгортанням його визвольної боротьби проти польського панування на українських землях. Авторами літописів виступали найбільш освічені представники козацької старшини, причому прізвища деяких із них досі точно не встановлено.

За змістом та формою козацькі літописи наближаються уже до історичних творів, оскільки їх автори, крім власних спостережень, використовували старі літописи, хроніки, щоденники, історичні праці сучасників, доступні офіційні документи, частина з яких не збереглася до нашого часу. Це зумовило особливу цінність козацьких літописів як історичних джерел. їх автори, поєднуючи традиції літописання княжої доби із використанням нових можливостей для збирання історичних джерел, створили унікальні твори, кожен із яких є не лише історичним, а й історіографічним джерелом. Не випадково вони розглядаються як у курсі джерелознавства, так і в історіографії історії України. Більшість із них присвячена Визвольній війні українського народу середини XVII ст. Зокрема, досить змістовними джерелами про ці події є літописи Самовидця, Григорія Граб'янки, Самійла Величка. Джерельна цінність кожного з них не однакова, але їх об'єднує спільна ідея утворення та зміцнення козацько-гетьманської державності України.

У "Літописі Самовидця", який висвітлює події з 1648 по 1702 p., невідомий автор (на думку багатьох істориків - генеральний підскарбій Р. Ракушка-Романовський) створив оригінальну хроніку розгортання очолюваної Б. Хмельницьким визвольної війни українського народу. Це найбільш повний і достовірний козацький літопис.

Цьому ж періоду (1648-1709 pp.) присвячений літопис, створений галицьким полковником Григорієм Граб'янкою. Щоправда, як джерело він дещо поступається опису Самовидця, оскільки автор виявив схильність до компіляцій із творів сучасних йому творів.

Найбільшим за обсягом (чотири томи) і найбагатшим за джерельною базою є літопис Самійла Величка, який тривалий час працював у генеральній Військовій канцелярії. Це сприяло тому, що в основу літопису, який автор доводить до 1700 р. (іноді він згадує й пізніші події - до 1720 p.), був покладений величезний джерельний матеріал. Літопис написаний барвистою мовою у стилі українського бароко. Як і кожне джерело, цей твір вимагає критичного підходу. Автор нерідко вкладає в уста історичних діячів свої власні думки, а іноді складає для них цілі промови. Це джерело активно використовували не лише історики, а й літератори, наприклад Т. Шевченко.

Літописи як джерело відносно добре вивчені. Традиції дослідження княжих літописів закладені ще у XVIII ст. російським ученим німецького походження А. Шльоцером, який у 1767 р. першим видав найдавніший Київський літопис за Радзивилівським списком. У XIX - XX ст. ці традиції були розвинуті у працях російських і українських учених - М. Костомарова, О. Шахматова, М. Грушевського, І. Франка, Д. Лихачова, М. Дашкевича, Л. Черепніна, В. Пашуто, О. Бевзо, М. Котляра, Л. Махновця та багатьох інших. Хоча літописам присвячена величезна кількість наукових праць, на сьогодні чимало проблем, пов'язаних з цим видом джерел, ще не вирішено остаточно (точний час виникнення літописання, доля літописів, що передували "Повісті временних літ", походження деяких редакцій літописів, авторство багатьох списків тощо).

літопис самовидця. перша сторінка козельського

Літопис Самовидця. Перша сторінка Козельського

Завдяки зусиллям українських та російських археографів більшість літописів опублікована. їх видання почалося у XVIII-XIX ст.4 Археографів завжди приваблювала в першу чергу "Повість временних літ", якою започатковано писемну історію України. Найбільш обгрунтовані тексти цього джерела підготовлені до друку відомими знавцями літописів Д. Лихачовим та В. Адріановою-Перетц5, хоча деякі із їхніх коментарів мають упереджений характер.

Літописи, що збереглися, вміщені у багатотомному виданні "Полное собрание русских летописей", друкування якого розтягнулося майже на 150 років6. Особливу цінність для вивчення історії українського народу становлять томи: 1-й (Лаврентіївський літопис), 2-й (Іпатіївський літопис), 17-й (Західноукраїнські літописи) та ін. З 1977 р. в Росії здійснюється перевидання цього корпусу документів. Уже вийшли друком із сучасними, щоправда досить суперечливими, коментарями Лаврентіївський, Іпатіївський та інші літописи7.

У 1951 - 1988 pp. відомий український вчений Л. Махновець здійснив видання Іпатіївського літопису сучасною українською мовою. Спочатку він друкувався частинами в часописах, а згодом вийшов у повному обсязі окремою книгою. Видання відповідає сучасним археографічним вимогам, містить кілька географічно-археографічно-етно-графічних покажчиків, а також численні іменні покажчики: київських великих князів та митрополитів, родовиди візантійських імператорів, польських, угорських, чеських королів і князів, литовських та руських князів, монгольських ханів. Книга започаткувала видання літописних джерел сучасною українською мовою з глибоким науковим коментарем. Аналогічна робота проведена у 80 - 90-ті роки щодо публікації українською мовою окремим виданням Галицько-Волинського літопису8.

Вивчення та видання козацьких літописів почалося ще наприкінці XVIII ст., коли вперше побачив світ "Літопис Г. Граб'янки". Київська Археографічна комісія видала ряд збірок літописів, зокрема опублікувала літописи Самовидця, Г. Граб'янки, С. Величка. Згодом вони були перевидані, а окремі видання здійснені уже в наш час9.

До літописної традиції українська історіографія поверталася і в XX ст., свідченням чого стало багатотомне видання "Літопису УПА".

Схожі статті




Історичне джерелознавство - Калакура Я. С. - 5.2. Літописи

Предыдущая | Следующая