Філософія родознавства - Черепанова С. О. - 2.2. Народна педагогіка

Досвід народної педагогіки особливо актуальний у контексті сучасних процесів глобалізації. Мудрі народні настанови плекають найголовніші цінності для кожної людини: історичну і родову пам'ять, сім'ю, родину.

Родина - первинна клітина нації. Родинний уклад життя має безпосередній вплив на становлення особистості як представника певної нації. У національному бутті співвідношення індивідуального й універсального своєрідно виявляється на рівні родини - найпершого осередку національної самоідентифікації особистості.

Національна самоідентифікація - це процес самоутвердження особистості як носія відповідної культури. Орієнтація на діалог культур, толерантне ставлення до іншої нації, звичаїв, традицій мають цілеспрямовано втілюватися у змісті національного виховання, починаючи з раннього дитинства, на рівні родинного середовища.

Родинне середовище, ознаки його духовності.

Родинне середовище - цілісна етносоціокультурна система, якій властиві духовна спорідненість, кревний зв'язок, міжпоколінна взаємодія, просторово-часова динаміка, специфічна субкультура.

Поняття "субкультура" (лат. sub - під; kultura - догляд, освіта, розвиток) багатозначне за змістом. Розрізняють субкультури, що виникають як позитивні реакції на соціальні та культурні потреби суспільства (професійні субкультури), і субкультури як негативну реакцію на соціальну структуру та домінуючу в суспільстві культуру (Д. Даунс).

Методологічне значення має виділення поняття "субкультура" стосовно дослідження родинного середовища як певний спосіб виявити його специфічні особливості (генетичні, історичні, соціальні, культурні), взаємозв'язки роду і поколінь, наслідування і розвиток духовного досвіду, традицій у системі національної культури.

Духовність родинного середовища визначають передусім мова народу, віросповідання, шанування пам'яті предків, пісенний і музичний фольклор, література та мистецтво, культура, національні звичаї, традиції.

Традиціями (лат. tradition - передача, легенда) вважаються елементи соціальної і культурної спадщини, які передаються від покоління до покоління, зберігаються і функціонують у певних суспільствах, спільнотах, соціальних групах упродовж тривалого часу. Численні стереотипні різновиди, звичаї і ритуали не вичерпують традицій. Адже традиції охоплюють об'єкти спадщини (матеріальні й духовні цінності), процеси та способи соціального наслідування, тобто найширші сфери соціальних і культурних явищ. Традиціями насичено все суспільне життя - економіка, політика, право, наука, освіта, релігія, культура, мистецтво тощо.

Кожне покоління з необхідністю засвоює певні традиції. Життєздатність і розвиток традицій у часі передбачає їх духовне наповнення наступними поколіннями відповідно до нових історичних, соціальних, культурних умов.

Самоусвідомлення національної ідентичності, як і духовні засади міжпоколінних відносин у родині, значною мірою зумовлюють традиції народної педагогіки.

Надзвичайно пізнавальна "Народна енциклопедія наукових і прикладних знань" у 14 т. (М., 1910-1912) . Зокрема, т. 9 присвячений питанням філософії і педагогіки.

Навчальні видання висвітлюють досвід і проблеми етно-педагогіки (Сявавко, 1974; Ізмайлов, 1991), особливості педагогіки родинного виховання (Стельмахович, 1996; Кузь-мінський, Омеляненко, 2006).

Фольклор багатьох народів вміщують прислів'я, які влучно характеризують соціальну сутність і морально-етичні ознаки родини. Наприклад:

"Де немає хороших старих, там немає і хорошої молоді".

(Адигейське прислів'я)

"Золото й срібло не тьмяніють, батько й мати ціни не мають".

(Туркменське прислів'я)

"Коли батьки гарують, діти гараздують, внуки з торбами ходять".

(Японське прислів'я)

"Від поганого коріння, не жди доброго насіння". "Коли молодість лінива, то старість плачлива".

(Українські прислів'я)

Кожен вік має свої особливості, адже "слабкість дітей, завзяття юнаків, строгість правил зрілих людей і мудрість старості е природними рисами характеру, які необхідно набути у свій час" (Цицерон, 1975, с. 15).

Виховання належить до давніх форм культурної діяльності людства. У східних слов'ян виховання дітей зумовлюють рівень розвитку продуктивних сил, суспільний поділ праці, характер шлюбних відносин.

У ранніх родових общинах була вироблена своєрідна система табу (заборон), що певною мірою регулювала господарські та соціальні відносини, поведінку дорослих і дітей. На думку вчених, саме через табу формувалися зачатки народної педагогіки, утверджувалися навички спілкування з іншими людьми, усвідомлювався загальнолюдський зміст моральних норм.

За часів матріархату й екзогамії жінки і чоловіки брали участь у колективній праці, але проживали окремо. Жінки з малолітніми дітьми перебували в одному помешканні, чоловіки - в іншому. Хлопчики, які досягали чотирьох-п'яти років, переходили під нагляд чоловіків. Дівчатка залишалися в жіночому домі.

Є всі підстави стверджувати, що у материнському роді жінка виконувала функції громадського вихователя дітей. Це засвідчує термін "пестунья" - праслов'янського походження. Жінки вели мотичне господарство, готували їжу із зерен злаків (проса, пшениці), застосовували для їх подрібнення побутові знаряддя праці - ступку і пест.

Схожі статті




Філософія родознавства - Черепанова С. О. - 2.2. Народна педагогіка

Предыдущая | Следующая