Філософія історії - Бойченко І. В. - КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНИЙ ТИП

- 1) історично вихідне значення - обробіток і догляд за землею (лат.); 2) догляд, поліпшення, ушляхетнення тілесно-душевно-духовних сил, схильностей і здібностей людини, а отже, ступінь їх розвитку; відповідно розрізняють культуру тіла, культуру душі і духовну культуру (вже з Ціцерона йдеться про філософію як культуру духу); 3) сукупність способів і прийомів організації, реалізації та поступу людської життєдіяльності, способів людського буття; 4) сукупність матеріальних і духовних надбань, що відображають історично досягнутий рівень розвитку суспільства і людини, втілених у результатах продуктивної діяльності; б) локалізоване у просторі та часі соціально-історичне утворення, що специфікується або ж за історичними типами, або ж за етнічними, континентальними чи регіональними характеристиками суспільства.

У найширшому значенні, зафіксованому ще Д. Віко, К. - це те, що твориться людиною, на відміну від того, що твориться природою. З XVIII ст. започатковується розбіжність між К. натуралістичною (коли її витоки вбачаються у незайманій природі людини), і ідеалістичною (К. ототожнюється з досягненням морального стану), а також протиставлення К. як осередка духовних цінностей, зусиль, пов'язаних з внутрішнім удосконаленням особи, цивілізації як чогось зовнішнього стосовно людини, спрямованого на поліпшення соціального устрою, як еволюційний континуальний розвиток суспільства на засадах "розуму" в напрямі інтегрального універсалізму. З другої половини XIX ст. формується некласичний підхід до К., утверджується ідея її дисконтинуальності (Данилевський, Шпенглер, Тойнбі, Нортроп, Шубарт), відбувається онтологічний поворот у розумінні К. (філософія життя, феноменологія, екзистенціалізм, філософська антропологія). В результаті планетарний культурно-історичний процес постає вже не як монолітно єдина лінія неухильного сходження, а як поліцентричне і багатолінійне утворення, сукупність співіснуючих і наступних одна відносно одної К. монадної природи, тобто таких, що виступають кожна як уособлення і відтворення темпорального духу людства в цілому. К. розглядається тут не лише як певний образ і взірець життя, а передусім як особлива реальність, буттєвий вимір унікальності існування різномасштабних індивідів, в історії - осіб, племен, общин, народностей, націй, цивілізацій, суспільств тощо. За такого розуміння К., позбавленого просвітницьких ілюзій, насиченого співпереживанням екстремумів, що пронизують історичний процес, трагізмів і втрат, принципово інакше постає співвідношення К. і цивілізації К., вони розглядаються як синоніми локальної цивілізації (напр., у Тойнбі), або ж цивілізація - як пізній етап існування К., тобто етап її творчого і водночас виснажливого плодоношення (Данилевський) чи застигання і вмирання (Шпенглер).

Нині поряд з традиційними проблемами культурології - про співвідношення природи та К., сутність К., зв'язок К. між собою та з цивілізацією тощо дедалі актуальнішими стають проблема онтології К., безконфліктного діалогу К., співвідношення масової та елітарної К., соціального і культурного поступу, загальнолюдського, особливого й унікального у розвитку К., культури та контркультури тощо. Характерною ознакою досліджень останнього часу є також посилення уваги до розробки питань К. у вужчому її смислі - як сукупності цінностей, норм та ідеалів, що виковують як конститутивну, так і передусім регулятивну роль у тому чи іншому конкретному суспільстві.

Схожі статті




Філософія історії - Бойченко І. В. - КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНИЙ ТИП

Предыдущая | Следующая