Філософія історії - Бойченко І. В. - 3.2.3.2. Фіхте: історія як здійснення принципу свободи

Такими ж, прогресистськими по своїй суті, були й філософсько-історичні погляди представників німецької класичної філософії. Водночас слід зазначити, що погляди представників класичної німецької філософії вже не зводяться повністю до суто просвітницьких.

3.2.3.1. Кант: всезагальна історія у всесвітньо-громадянському плані

В цьому можна пересвідчитися, розглядаючи вже філософсько-історичні ідеї Імануїла Канта, першого з представників класичної німецької філософії. Вони викладені Кантом у небагатьох, але багатих за своїм змістом працях: "Ідея всезагальної історії у всесвітньо-громадянському плані", "Відповідь на питання: що таке Просвітництво?", "Рецензія на книгу І. Г. Гердера "Ідеї філософії історії людства. Частина 1", "До вічного миру"; перша частина "Метафізики нравів".

Як і просвітники, Кант теж вважає, що вияви волі, людські вчинки, що становлять у своїй сукупності людську історію, "подібно до будь-якого іншого явища природи визначаються загальними законами природи"29. Подібно до них і він виходить з визначальної ролі людського розуму в історії. Але на відміну від просвітників Кант пов'язує розвиток і застосування розуму не стільки з індивідом, скільки в людським родом в цілому. "Природні задатки людини (як єдиної розумної істоти на землі), спрямовані на застосування її розуму, розвиваються повністю, - вважав він, - не в індивіді, а в роді"30. Просвітники вбачали бажану й досяжну мету історичного процесу у встановленні суспільної гармонії через просвіту. Кант же, на противагу їм, був переконаний, що встановлення такої гармонії не тільки неможливе, а й небажане. "Засіб, яким природа користується для того, щоб здійснити розвиток усіх задатків людей, - доводив він, - це антагонізм їх у суспільстві, оскільки він, врешті-решт, стає причиною їх законовідповідного порядку"31. Найбільше, чого може досягнути у своєму розвитку людство, вважав Кант, це побудова всезагального правового громадянського суспільства, членам якого надається щонайбільша свобода, що спричинює повний антагонізм. Однак, як наголошував мислитель, точне визначення та забезпечення свободи відбувається тут не як самоціль, а заради сумісності її із свободою інших, оскільки "тільки в такому суспільстві може бути досягнута вища мета природи: розвиток усіх її задатків, закладених у людстві"32. Таке суспільство німецький філософ називає ще "всезагальним всесвітньо-громадянським станом", а не цивілізованістю. Цивілізованість (та й цивілізацію як таку) він, на відміну від деяких своїх попередників, вже не ідеалізує. Імовірніше навіть, навпаки. "Ми, - писав мислитель, - занадто цивілізовані у сенсі всякої поштивості та ввічливості щодо спілкування одне з одним. Але нам ще багато чого не вистачає, щоб вважати нас морально досконалими. Справді, ідея моральності відноситься до культури, однак застосування цієї ідеї, котре зводиться лише до подоби морального в любові, до честі й у зовнішній пристойності, становить лише цивілізацію"33.

Як бачимо, Кант величезну увагу приділяє свободі людини, розглядаючи забезпечення цієї свободи одним із головних завдань історичного розвитку людського суспільства в цілому. Причому - свободі як вияву культури, а не цивілізації, свободі внутрішній, справжній, а не показній.

3.2.3.2. Фіхте: історія як здійснення принципу свободи

Кантівська теза про субстанційне значення свободи в історії стала конститутивною й лейтмотивною ідеєю філософсько-історичного вчення наступного представника класичної німецької філософії, Іоганна Готліба Фіхте. "Мета земного життя людства, - вважав філософ, - полягає в тому, щоб встановити в цьому житті всі свої взаємини вільно й у згоді з розумом"34.

Історію людства Фіхте поділяє на п'ять великих "епох". Першою, вихідною є, за Фіхте, "епоха безумовного панування розуму через посередництво інстинкту", або ж "стан невинності людського роду".

Другою - "стан гріховності, що бере тут початок", епоха, де "розумний інстинкт перетворюється у зовнішній примусовий авторитет", тобто епоха авторитарної, церковної релігійності, "час позитивних систем світогляду та життєрозуміння, систем, котрі ніколи не доходять до останніх основ і тому не можуть переконувати, зате прагнуть до примусу і вимагають сліпої віри й безумовного підкорення".

Третя епоха всесвітньої історії постає у зображенні філософа як

"стан завершеної гріховності", "епоха звільнення"; безпосередньо - від владного авторитету, опосередковано - від панування не лише розумного інстинкту, а й розуму взагалі у будь-якій формі, час безумовної байдужості до будь-якої істини й позбавленої будь-якої керівної нитки, довершеної розгнузданості. Так жорстко характеризує мислитель часи Реформації та Просвітництва, відносячи, втім, до цієї епохи, яку він називає ще "епохою пустої свободи", і тогочасне людське суспільство. Ці перші три всесвітні епохи, за Фіхте, представляють часовий відрізок, коли людство ще не сягнуло свободи. її здобуття розпочинається, як гадав він, у четверту епоху ("стан початку виправдання") й завершується в останню, п'яту епоху. При цьому четверту епоху філософ тлумачив як "епоху розумної науки", час, коли істина визнається вищим і понад усе улюбленим началом.

У 1808 р. у своїх "Промовах до германської нації" він висунув тезу про те, що людство вже завершило третю епоху й вступило до четвертої.

Схожі статті




Філософія історії - Бойченко І. В. - 3.2.3.2. Фіхте: історія як здійснення принципу свободи

Предыдущая | Следующая