Цивільне право України - Харитонов Є. О. - Глава 14. Загальні положення права власності

Підрозділ 1. Право власності
Глава 14. Загальні положення права власності
1. Право власності в системі речових прав

Речовим правом є право, що забезпечує задоволення інтересів уповноваженої особи шляхом безпосереднього впливу на річ, що знаходиться в сфері її господарських інтересів.

Оскільки опосередкування відносин щодо майна, а також захист майнових прав є одним із важливих завдань приватного (цивільного) права, то речові права, природно, є одним з центральних інститутів цієї галузі.

Речові права належать до числа абсолютних.

Тобто, юридична належність речі певній особі означає, що всі інші особи зобов'язані визнавати цю належність і не порушувати її. Тому речово-правовий захист ще називають абсолютним, підкреслюючи цим, що володілець речового права може отримати захист від порушень з боку "всіх і кожного".

Особливості речово-правового захисту полягають, насамперед, у тому, що він забезпечується за допомогою так званих речових позовів. Слід зазначити, що ці позови з'явилися ще з часів формування римського права. Оскільки розмежування прав на речові і зобов'язальні у Римі не провадилось, там розрізняли 2 види позовів: actio in rem (позов до речі) і actio in personam (позов до особи). Це пов'язано з тим, що римляни наявність того або іншого права виводили з існування позову, а не навпаки. Саме можливість звернутися з позовом свідчила про наявність певного права. Відповідно, можливість подання "позову до речі" свідчила про існування речового права (права на цю річ).

Суть речового позову полягає в тому, що необхідною умовою його подання є наявність речі, щодо якої існує спір. Водночас, немає значення, у кого (крім уповноваженої особи) ця річ знаходиться. Тут діє відомий ще римському праву принцип: "Де знаходжу свою річ, там її віндикую (витребую)". Таким чином, речовий позов тісно пов'язаний із річчю і набагато менше - з особистістю порушника майнового блага.

Слід зазначити, що речово-правий захист може бути наданий будь-якому речовому праву, і цим певною мірою обмежує навіть право власності. Так, ст. 396 ЦК встановлює, що особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі й від власника майна. Тобто, в тому разі, якщо власник своїми діями чинить перешкоди здійсненню речових прав, що обтяжують його право власності, до нього можуть бути заявлені позови особами, які є суб'єктами цих речових прав.

Протилежністю речовим правам є зобов'язання, котрі належать доправ відносних, оскільки уповноваженій особі (кредитору) захист надається лише від порушень з боку конкретної особи - боржника.

Отже, суть протиставлення речових і зобов'язальних прав полягає в тому, що у першому випадку вирішальне значення для задоволення потреб уповноваженої особи мають його власні дії, в той час як у сфері зобов'язань задоволення потреб уповноваженої особи відбувається, передусім, у результаті дій зобов'язаної особи.

Залежно від значущості і характеру виникнення речові права можуть бути поділені на основні (первинні) і вторинні.

1. Основні речові права є визначальними у системі відносин з приводу речей. їхні властивості випливають із самого характеру присвоєння майна і необхідності забезпечення його використання.

До них належать:

А) право власності, яке дає власнику повну владу над майном (речами) і абсолютний захист - право подання позову до будь-якого порушника прав власника;

Б) права на чужі речі, котрі мають місце у випадку, коли право власності належить одній особі, в той час як інша особа має на те ж саме майно таке ж (безпосереднє) речове право, тільки вужче за змістом.

2. Вторинні речові права мають своїм підгрунтям основні речові права. Вони виникають, оскільки існують перші, і не можуть існувати без них.

До вторинних речових прав належать:

А) право повного господарського відання - можливість володіння, користування і розпоряджання майном у своїх інтересах, але на підставі надання цих правомочностей власником;

Б) право оперативного управління - право володіння, яке грунтується на праві власності іншої особи, що надала це повноваження, а також обмежені право користування і право розпорядження майном з метою і в межах, встановлених власником.

Особливе місце в системі відносин з приводу речей відведено володінню. Відносити його до числа речових "прав" не зовсім коректно, оскільки, хоча глава 31 ЦК називається "Право володіння чужим майном", однак, водночас, згідно зі ст. 397 ЦК володільцем чужого майна визнається особа, яка фактично тримає його у себе, тобто йдеться про фактичний стан, а не про право на річ. У той час як "право володіння" є елементом права власності, "володіння чужим майном на законних підставах" означає, що особа, яка не є власником, володіє річчю з наміром володіти нею для себе.

Таким чином, володіння не є речовим правом. Проте з міркувань практичної доцільності воно може бути віднесене до відповідного розділу цивільного права, а відтак, розглянуте у відповідній главі цього підручника.

Концепція регулювання речових відносин зазнала у ЦК змін, відображаючи загальну зміну концепції речових прав в українській цивілісти ці.

Право власності відповідно до обраної концепції розглядається як основне речове право і є основним інститутом книги З ЦК, який грунтується на концепції регулювання відносин власності, закладеній у Конституції.

Схожі статті




Цивільне право України - Харитонов Є. О. - Глава 14. Загальні положення права власності

Предыдущая | Следующая