Цивільне право України. Особлива частина - Дзера О. В. - Недійсність та нікчемність заповіту

Аналізуючи ЦК, можна дійти висновку, що законодавством фактично передбачено межі волевиявлення заповідача щодо змісту і форми заповіту, стану заповідача, в якому він перебуває під час посвідчення такого одностороннього правочину. Так, ст. 1257 ЦК передбачає можливість визнання окремих частин або заповіту в цілому недійсними. Така норма без адекватного роз'яснення реальних вимог до змісту заповіту, процедури Його визнання недійсним та процесу забезпечення захисту прав заповідача не може вважатись реально діючою.

Виходячи з концепції, що написання заповіту і його посвідчення слід вважати одностороннім правочином, можна констатувати, що при його посвідченні мають застосовуватись вимоги як спеціальні, так і загальні.

Спеціальними вимогами закону щодо змісту заповіту та процедури його посвідчення слід вважати конкретні норми, передбачені у книзі шостій ЦК "Спадкове право", які стосуються різних видів заповітів, та норми, які регламентують нотаріальну процедуру посвідчення цих заповітів, що передбачені Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України. Однак не можна вважати, що на спадкові правовідносини не впливають норми як Конституції України, глави 16 "Правочини" розділу IV ЦК, які слід вважати загальними.

Так, у ст. 1247 ЦК передбачено загальні вимоги до форми заповіту. Загальними ці вимоги названо тому, що вони стосуються випадків посвідчення заповіту як нотаріусом, так і іншими особами, яким законом надано відповідні повноваження. Специфіка посвідчення заповітів має встановлюватися у нотаріальній процедурі.

Названі у цій статті вимоги є мінімально необхідними і їх недотримання є підставою для визнання заповіту нікчемним (ст. 1257 ЦК).

До загальних вимог до заповіту належать такі: письмова форма із зазначенням місця і часу його укладення, підписання особисто заповідачем або іншою особою у порядку ч. 4 ст. 207 ЦК, посвідчення нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами за статтями 1251, 1252 ЦК. При цьому слід пам'ятати, що невиконання однієї із зазначених умов може стати причиною визнання заповіту недійсним. Формально така підстава є обгрунтованою, оскільки вимоги закону слід виконувати, однак проти кого буде спрямовано дію закону? У ст. 1247 ЦК йдеться про комплекс умов, які співіснують, але можуть поглинатись одним суттєвим аспектом. Так, недійсність заповіту може виникнути лише в тому разі, коли особа не звернулась до нотаріуса і на заповіті відсутні будь-які ознаки нотаріального посвідчення заповіту.

В тому ж разі коли заповіт нотаріально посвідчено і у ньому не зазначено місце і час Його укладення, то це явно помилка нотаріуса, але така помилка, що може бути виправлена. Ці дані є можливість встановити, оскільки нотаріуси вчинювані нотаріальні дії зобов'язані реєструвати у відповідних реєстрах нотаріальних дій, відомості про посвідчення заповіту мають вноситись до комп'ютерної бази даних - Спадкового реєстру. Отже, в разі неможливості встановити відповідні дані з інших документів та за наявності підстав визнавати такий заповіт недійсним - суд може визнати його недійсним. Наприклад, якщо в заповіті відсутня дата його посвідчення, то ця обставина має реальне правове значення, коли в Спадковому реєстрі чи (та) в державному нотаріальному архіві існують інші заповіти, складені від імені спадкодавця, або щодо особи є відомості про її недієздатність під час посвідчення заповіту, а за відсутності такої інформації підстав для визнання такого заповіту недійсним з причини незазначення дати немає. Тобто у такому випадку формальна помилка може розглядатись навіть і під кутом зору Кримінального кодексу, якщо існує нотаріально посвідчений заповіт, відомості про який не внесено до реєстру нотаріальних дій мають місце об'єктивні ознаки злочину з боку нотаріуса або інших осіб тощо. Це випливає з обов'язку нотаріуса всі основні відомості про складений заповіт вносити до Спадкового реєстру.

Ці відомості можуть бути внесені до заповіту і після встановлення зазначеного недоліку самим нотаріусом або в результаті перевірки діяльності нотаріуса управлінням юстиції.

Якщо на заповіті відсутній особистий підпис заповідача, то такий заповіт, на наш погляд, має визнаватись однозначно недійсним, про що може бути пред'явлено заяву до суду. Така відсутність має свідчити про помилку як нотаріуса, так і заповідача, оскільки відомості про необхідність підписання документів останнім є загальновідомими і не пов'язуються із значною спеціальною юридичною підготовкою. У практиці авторів був випадок, коли особа протягом 2-х років посвідчила три заповіти, а два останніх не були підписані заповідачем. По-перше, з формального боку ці недоліки були використані для визнання заповіту недійсним. По-друге, відсутність підпису заповідача під документом кваліфікувалася як додаткове свідчення, що у цей час він уже зловживав алкогольними напоями.

Вимагаючи від заповідача додержання обов'язкової процедури нотаріального посвідчення заповіту, законодавець тим самим водночас вживає заходів до охорони його прав, оскільки при цьому покладає на нотаріуса обов'язок чітко дотримуватись вимог закону. Така правоохоронна функція нотаріального процесу передбачена саме для осіб, що юридично необізнані і не знають, які процесуальні дії необхідні для дійсності заповіту.

Отже, можна дійти висновку, що в силу ролі нотаріуса та його компетенції, а також враховуючи його юридичну освіту, саме на нотаріуса покладається обов'язок додержуватись вимог закону і контролювати дії заповідача, застерігаючи його віл можливих помилок. Це положення випливає з процедури здійснення нотаріального процесу, тобто в силу статей 5, 6 Закону України "Про нотаріат" нотаріус зобов'язаний виконувати обов'язки згідно із законом. Отже, є можливість стверджувати, що в ст. 1247 ЦК України достатньо залишити лише одну умову: заповіт підлягає обов'язковому нотаріальному посвідченню.

При цьому всі інші формальні вимоги щодо змісту та вимог оформлення заповіту може бути передбачено Законом України "Про нотаріат" та має бути закріплено в Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України чи Положенні про порядок учинення нотаріальних дій у дипломатичних представництвах та консульських установах України. Це зауваження підкреслює відмінність норм матеріального та процесуального характеру.

Оскільки нотаріальний процес має певну форму, то й норми, що регламентують вимоги до форми, повинні належати до процесуальних.

Необхідність чіткої інформації про місце і час складення заповіту зумовлена можливістю впливу на заповідача, який, перебуваючи у лікарні, може бути під впливом ліків, до складу яких входять наркотичні засоби, наприклад морфіну тощо. Отже, така інформація потрібна суду для того, щоб після відкриття спадщини встановити чинність заповіту враховуючи стан заповідача.

У ч. 1 ст. 1257 ЦК йдеться про нікчемність заповіту та зазначається, що нікчемним є заповіт, який:

- складений особою, яка не мала на це права;

- а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення.

Оскільки ст. 1257 ЦК має назву "Недійсність заповіту", а у її ч. 1 йдеться про нікчемність заповіту, то автори вважають доцільним зупинитися на аналізі поняття "нікчемність" правочину, яке застосовується у статтях 27, 215 ЦК, адже заповіт є одностороннім правочином. З ч. 1 ст. 27 ЦК випливає, що нікчемним є правочин, що обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки. У ст. 215 ЦК встановлено зв'язок між поняттями "нікчемний" та "недійсний" правочин, а саме недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Тому в разі вчинення заповіту представником (ч. 2 ст. 1234 ЦК) або його посвідчення неповноважною особою, а також у разі недотримання законодавчо визначених вимог до форми заповіту та процедури його посвідчення такий заповіт не повинен виконуватися і спадкування має здійснюватися за законом.

На практиці виникає запитання, хто повинен встановлювати, що заповіт нікчемний та спадкування за ним не відбуватиметься, адже для визнання його таким за підстав, передбачених ст. 215 ЦК, звернення до суду не вимагається, наприклад, якщо заповіт було посвідчено з порушенням законодавчо визначених вимог до його форми та посвідчення. На нашу думку, це, звичайно, компетенція нотаріуса, адже саме він вирішує питання про видачу свідоцтва про право на спадщину за заповітом. Але у цьому випадку в Інструкції 2004 р. має існувати положення про те, що у разі встановлення нотаріусом, що заповіт посвідчено через представника, неповноважною особою, процедура щодо його посвідчення та форми самого заповіту суперечить закону, він повинен роз'яснити спадкоємцям за заповітом, що спадкування здійснюватиметься за законом, а також вимоги статей 27, 215, 1234,1257 ЦК.

У випадку, коли особи не погоджуються з його рішенням, нотаріус на їх вимогу повинен винести постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії, а саме - видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, яку особи можуть оскаржити до суду. Необхідність цього положення зумовлена тим, що в Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій та у Законі "Про нотаріат" не зовсім чітко виписано процедуру посвідчення заповітів, а це може призвести до того, що нотаріус безпідставно відмовить особі у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом у зв'язку з тим, що порушено процедуру посвідчення такого заповіту. Тут слід враховувати й той аспект, що нині заповіти ще посвідчуються посадовими особами у порядку ст. 40 Закону "Про нотаріат", посадовими, службовими особами органу місцевого самоврядування, консулами, які не є фахівцями у галузі права (такі вимоги до них і не пред'являються як обов'язкові). Крім того, досить складним, на нашу думку, є можливість застосування нотаріусами при посвідченні заповітів за участю іноземної особи норм іноземного права. Де нотаріусу взяти ці нормативні акти, якщо у Мін'юсті такої бази не створено, а звернення до компетентних органів іноземних держав з цією метою може затягнутися на тривалий час, скоріше сам заповідач помре, ніж буде посвідчено його заповіт.

Але у випадках, коли буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі, за позовом заінтересованої особи суд може визнати заповіт недійсним.

У ч. 4 ст. 1254 ЦК йдеться про можливість відновлення попереднього заповіту лише в разі коли мали місце ситуації (випадки), передбачені статтями 225 і 231 ЦК. Так, за ст. 225 ЦК правочин (наприклад заповіт), який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнано судом недійсним за позовом цієї особи, оскільки відповідної заборони у законодавстві не існує. Але автори вважають, що у даному випадку суд може відмовити у задоволенні позову, оскільки правопорушення не існувало і виправити ситуацію заповідач може у спрощеній формі - шляхом подання особистої заяви до нотаріуса про скасування заповіту.

Якщо заповідач помер, але у заінтересованих осіб (потенційних спадкоємців за першим заповітом) є докази, які стверджують, що останній заповіт було укладено заповідачем у момент, коли він не усвідомлював значення своїх дій та (або) не міг ними керувати, вони можуть звернутися до суду з позовом про визнання такого заповіту недійсним, оскільки останнім заповітом порушуються їх цивільні права або інтереси.

Після задоволення судом такої заяви та після набрання рішенням суду законної сили останній заповіт вважатиметься недійсним. Рішення суду має бути направлене нотаріусу, і воно буде підставою для внесення відомостей про визнання останнього заповіту недійсним до Спадкового реєстру для його скасування. Якщо існував попередній заповіт, то він відновлюється.

У разі наступного визнання фізичної особи, яка склала та посвідчила заповіт, недієздатною позов про визнання заповіту недійсним може пред'явити її опікун. Оскільки стан недієздатності повною мірою відповідає стану, коли заповідач не усвідомлював значення своїх дій та (або) не міг ними керувати, то заповіт, посвідчений до визнання особи недієздатною, має відновлювати свою дію.

Частиною 3 ст. 225 ЦК передбачено та регламентовано випадок, коли сторона, яка знала про стан фізичної особи у момент вчинення правочину, зобов'язана відшкодувати їй моральну шкоду, завдану у зв'язку з вчиненням такого правочину. При аналізі цього положення закону виникає запитання, а чи поширюється воно на випадок посвідчення заповіту, оскільки тут ідеться про іншу сторону правочину. На нашу думку, це положення може поширюватися тільки на дво - та багатосторонні правочини, оскільки заповіт - це односторонній правочин і інша сторона у ньому відсутня до моменту смерті заповідача.

У ст. 213 ЦК йдеться про інший випадок, коли може бути відновлено попередній заповіт. Так, якщо правочин (останній заповіт) було вчинено особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку іншої особи, то такий правочин (заповіт) може бути визнано недійсним. У цій правовій ситуації у діях особи, що примушує власника написати заповіт, вбачаються ознаки кримінально караного діяння, передбаченого ст. 355 КК ("Примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов'язань"), але зміст цієї норми виписано таким чином, що він застосовуватиметься лише до виконання обов'язків. Написання ж заповіту - це право заповідача, а не його обов'язок. Тому при зовнішній подібності правової ситуації - примус під час виконання або реалізації цивільних прав - має наставати кримінальна відповідальність, для чого слід змінити редакцію ст. 355 КК. Тоді вирок у кримінальній справі має свідчити про злочинні дії і наставатиме не тільки кримінальна відповідальність, а й цивільна, зокрема усунення від права на спадкування (ст. 1224 ЦК).

Але ні у ч. 4 ст. 1254 ЦК, ні у ст. 213 ЦК нічого не сказано про суб'єктів, які можуть пред'явити заяву до суду про визнання заповіту недійсним, коли заповідач писав заповіт під примусом. На нашу думку, тут можна застосувати аналогію закону, а саме - ст. 225 ЦК. Тобто до суду може звернутись сам заповідач при житті, а у разі його смерті - заінтересовані особи, цивільні права та інтереси яких порушено останнім заповітом. До таких осіб, зокрема, можуть належати спадкоємці за законом, спадкоємці і відказоодержувач і за попереднім заповітом. Тут навіть можливий випадок, передбачений ч. 2 ст. 225 ЦК: якщо заповідач при житті був визнаний недієздатним, то таку заяву може пред'явити до суду його опікун в його інтересах.

Тобто у цьому разі констатується, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі, тому й береться до уваги попередній заповіт, складений без примусу, як такий, що відповідав останній волі заповідача.

Якщо буде встановлена особа, а у законі вона названа "винна", яка застосувала фізичний або психічний тиск до заповідача, вона зобов'язана відшкодувати йому збитки (наприклад вартість вчинення нотаріальної дії) у подвійному розмірі та моральну шкоду, завдані у зв'язку з посвідченням заповіту. Виникає запитання, а чи можуть вимагати такого відшкодування особи, на користь яких складено заповіт, або родичі заповідача?

Вважається, що-у ст. 231 ЦК чітко встановлено особу, яка вправі вимагати такого відшкодування, - друга сторона договору. Але у ст. 231 ЦК однозначно встановлено й право вимоги щодо відшкодування шкоди у подвійному розмірі тому спадкоємці заповідача як правонаступники можуть вимагати такого відшкодування. Але вони не можуть вимагати відшкодування не нарахованої судом моральної шкоди, завданої заповідачу, оскільки це право нерозривно пов'язане з особою спадкодавця.

Слід звернути увагу й на ту обставину, що заповіт може бути визнано недійсним у повному обсязі або у якійсь частині.

Так, ч. 3 ст. 1257 зазначає, що недійсність окремого розпорядження, що міститься у заповіті, не має наслідком недійсності іншої його частини. Аналізуючи ст. 1257 ЦК, автори вище робили посилання на ст. 27 ЦК, яка є передумовою для встановлення недійсності "окремого розпорядження заповідача". Недійсною буде також умова заповіту про позбавлення спадкоємця за правом на обов'язкову частку права на спадкування, якщо вона не відповідає ст. 1224 ЦК та не підтверджується доказами, тощо. Але недійсність окремої умови заповіту не призводить до недійсності заповіту в цілому. Частиною 4 ст. 1257 ЦК встановлено однозначну можливість спадкоємця, який за цим заповітом був позбавлений права на спадкування, одержати право на спадкування за законом. Але слід брати до уваги, що в разі кваліфікації недійсності заповіту за ч. 2 ст. 1257 ЦК винні особи на підставі ч. 2 ст. 1224 ЦК мають усуватися від права на спадкування.

Схожі статті




Цивільне право України. Особлива частина - Дзера О. В. - Недійсність та нікчемність заповіту

Предыдущая | Следующая